З листа Джонатана Яреми Свіфта

Я не хочу лежати в цій рабській землі,

Радше спатиму в лондонській твані!

Чи ж повірю, що тут, в світанковій імлі,

Не розтане мій подих останній.

Чи ж повірю, що янголи бачать

І господь щиросердо

На малесенькій кульці, що зветься Земля

Порошину ірландського краю.

Захлинається серце: ласкавець,

Захисти свої люди, воскресни!

Це облуда, мара, бо мій шлях до зірок,

Це вони мої браття і сестри.

Я любив і кохав, і в найтяжчій

Не загасли роки мого шалу.

Та все більше скорботи лишалось

І все менше любові лишалось.

Як нестерпно щоранку болить голова

Мабуть, час вже додому, додому.

І ніщо вже не важить, я все змарнував,

Поховайте хоч в пеклі самому!

1968 г.