Давно се діялось колись,
Ще як борці у нас
По селах та дівчат дурили,
З громади кпили, хлопців
Та верховодили в
Як ті гусари на п о с т о ї.
Ще за гетьманщини святої,
Давно се діялось колись.________________У неділю на
У оранді на
Сиділи лірники та
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дівчата
І парубки…
Уже й кінець!
А нуте іншу!» —
Та й це
І знову ліри заревли,
І знов дівчата, мов сороки,
А парубки, узявшись в боки,
Навприсідки пішли.. . . . . . . . . . . . . . . . .
Найкращий парубок
Стоїть на лаві в сірій свиті.
Найкращий хлопець, та байстрюк;
Байстрюк собі, та ще й убогий,
Так і нікому не до його,
Стоїть собі, як той …..
Плечима стелю підпирає,
Та дивиться, і замирає,
На титарівну… А та в квітах,
Мов намальована,
Сама собі, і на
Неначе глянула!..
Горить!
Горить Микита в сірій свиті!
Шеляга виймає,
І за того
Музику наймає,
І нерівню
У танець
Одчепися, пройдисвіте!
І
Титарівна.— Хіба
Наймичок не
Насміялась
З бідного Микити.
Насміялася при людях,
Що він в сірій свиті!
Буде тобі, титарівно!
Заплачеш, небого,
За ті сміхи!..
Де ж Микита?
В далеку
Пішов собі… З того
Не чуть його
З того часу
Щось такеє сталось!
Додому плачучи прийшла,
І спати плачучи лягла,
І не вечеряла!.. не спала,
Яка лягла, така і встала,
Мов одуріла!
Що робить?
Сама не знає!
А Микита,
Неначе сич, у сірій
Перед очима все стоїть!
Мара, та й годі!
Титарівно!
В недобрий час з того
Ти насміялась… Стало
Тобі його… Нудьга,
І сором душу оступила,
І ти заплакала!
Чого?
Того, що тяжко
Микиту бідного того!
Диво дивнеє на
З тим серцем буває!
Увечері цурається,
Вранці забажає!
Та так тяжко забажає,
Що хоч на край
Шукать піде… Отак
Не знає, де дітись,
Титарівна… Хоч у воду,
Аби до Микити…. . . . . . . . . . . . . . .
Стережітесь, дівчаточка,
Сміятись з нерівні,
Щоб не було і вам того,
Що тій титарівні!
Як та билина засихала,
А батько, мати турбувались,
На прощу в Київ повезли.
Святими травами поїли,
І все-таки не помогли!
Втоптала стежку на могилу,
Все виглядать його ходила,
І стежка стала заростать,
Бо вже не здужає і встать.
Так от що сміхи наробили!
А він канув, провалився;
Його вже й забули,
Чи й був коли?
Год за
Три годи минули.
На четвертий год в
У оранді на
На широкому
Сліпі лірники сиділи;
По шелягу
І ту саму грали,
Що й позаторік.
Так само дрібно танцювали,
Як і позаторік.
Завзятий,
У синій шапці, у жупані,
В червоних, як калина, штанях,
Навприсідки вліта козак,
Та ще й приспівує
Та спасибі батькові,
Та спасибі матері,
Що нас добули!
Як нас добували,
Жито
Вночі на
Горілки!
Меду!
Де отаман?
Громада?
Соцький?
Препогане,
Мерзенне, мерзле парубоцтво,
Ходіте биться!
Чи бороться,
Бо я
Не неділю,
Не дві, не три і не чотири!
Як тій болячці, як тій хирі,
Громадою
Тому борцеві… Вередує,
Як той панич… І де
Таке хиренне?
Все
Проклятого не нагодує.
А він собі гуляє,
Та хлопцям жалю
Тими дівчатами.
Аж понедужали за ним.
Такий хороший та багатий!
Уже й не бореться ні з ким,
А так собі гуляє,
Та вечорами у
До титаря вчащає.
А титарівна зустрічає,
Приспівує,
Чи не той це Микита,
Що з вильотами
Той це, той, що на
Ти насміялася колись.
А тепер сама до
У садочок ходиш,
Сама йому, байстрюкові,
Як панові, годиш!
Не день, не два
В садочок ходила,
Не день, не два, як панові,
Микиті годила!
Догодилась
До самого
І незчулась!
Дні минули,
Місяці минають,
Мина літо, мина осінь,
Мина сьомий місяць, осьмий,
Уже й дев’ятий настає.
Настане горенько твоє!. . . . . . . . . . . . . .
У титаря у садочку,
У яру,
Під вербою… До криниці
Не води напиться
Ледве ходить титарівна
Трохи пожуриться,
Поплакати, погадати,
Як їй дівувати?
Де їй дітись од сорома,
Де їй заховатись?. . . . . . . . . . . . . .
Раз увечері зимою,
У одній свитині,
Іде боса
І несе дитину.
То підійде до криниці,
То знов одступає,
А з калини, мов гадина,
Байстрюк виглядає!
Положила на
Титарівна
Та й побігла… А
Виліз із
Та й укинув у криницю,
Неначе щеня те!
А сам пішов, співаючи,
Соцькому сказати,
Та щоб ішов з
Дитину шукати!!
У неділеньку
Збиралася громадонька,
Та криницю виливали,
Та дитя теє шукали.
Найшли, найшли твого сина,
Титарівно, в баговинні.
Ой узяли безталанну,
Закували у кайдани,
Сповідали, причащали,
Батька, матір нарікали,
Громадою
І живую
В домовину!.. й сина з нею!
Та й засипали землею!
Стовп високий муровали,
Щоб про неї люде знали,
Дітей своїх научали,
Щоб навчалися дівчата,
Коли не вчить батько, мати.
Борця того в селі не стало;
А люде в Польщі
Якогось панича.
Чи жива,— каже,— титарівна?
Чи насміхається з
Ото він самий!
Його господь за гріх
Не смертію! — він буде жить,
І
Він буде по світу
І вас, дівчаточка,
Друга половина 1848,
Косарал]
