Чи то недоля та неволя

Чи то недоля та неволя,

Чи то літа ті

Розбили душу?

Чи

Й не жив я з нею,

З людьми в паскуді,

І душу чистую?..

А

Звичайне, люде,

Зовуть її і молодою,

І непорочною, святою,

І ще якоюсь… Вороги!!

І люті! люті!

Ви ж украли,

В багно погане

Алмаз мій чистий, дорогий,

Мою колись святую душу!

Та й смієтесь.

Нехристияне!

Чи не меж вами ж я, погані,

Так опоганивсь, що й не знать,

Чи й був я чистим коли-небудь,

Бо ви мене з святого

Взяли меж себе — і

Погані вірші научили.

Ви тяжкий камень

Посеред шляху… і

О його… бога боячись!

Моє малеє, та убоге,

Та серце праведне колись!

Тепер іду я без дороги,

Без шляху битого… а ви!

Дивуєтесь, що спотикаюсь,

Що вас і долю проклинаю,

І плачу тяжко, і, як

Душі убогої цураюсь,

Своєї грішної

Перша половина 1850,

Оренбург]