Давно те діялось.
Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й
Паперу аркуш.
І
Маленьку книжечку.
І везерунками з
Кругом листочки обведу.
Та й списую
Або Т р и ц а р і є с о д а р и.
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
І довелося знов
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки,
І плакати у бур’яні.
І тяжко плакать.
І не знаю,
За що мене господь карає?
У школі мучилось, росло,
У школі й сивіть довелось,
У школі дурня й поховають.
А все за того п’ятака,
Що вкрав маленьким у дяка,
Отак господь мене карає.
Ось слухай же, мій голубе,
Мій орле-козаче!
Як канаю я в неволі,
Як я нужу світом.
Слухай, брате, та
Своїх малих діток,
Научай їх, щоб не
Змалку віршовати.
Коли ж яке покрапиться,
То нищечком, брате,
Нехай собі у
І віршує й
Тихесенько, щоб бог не чув,
Щоб і ти не бачив.
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись.
Як я тепер у
Караюся, брате.
Неначе злодій, поза
В неділю крадуся я в поле.
Талами вийду понад
На степ широкий, мов на волю.
І болящеє,
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо
І полине
Понад чужим полем,
І я ніби
На полі, на волі.
І на гору
Вихожу, дивлюся,
І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії,
Руді-руді, аж червоні,
А там голубії,
Зеленії,
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами.
А тут бур’ян, піски,
І хоч би на сміх де
О давнім давні говорила.
Неначе люде не жили.
Од споконвіку і
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її найшли.
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили,
Всього наробимо колись!
О доле моя!
Моя країно!
Коли я вирвусь з ції пустині?
Чи, може, крий боже,
Тут і загину.
І почорніє червоне поле…– Айда в казарми!
Айда в неволю!
Неначе крикне хто надо мною.
І я прокинусь.
Поза
Вертаюсь, крадуся понад Уралом,
Неначе злодій той, поза валами.
Отак я, друже мій,
Отут неділеньку святую.
А понеділок?..
Друже-брате!
Ще прийде ніч в смердячу хату,
Ще прийдуть думи.
На стократ серце, і надію,
І те, що вимовить не
І все на світі проженуть.
І спинять ніч.
Часи літами,
Віками глухо потечуть.
І я кровавими
Не раз постелю омочу.
Перелічу і дні і літа.
Кого я, де, коли любив?
Кому яке добро зробив?
Нікого в світі, нікому в світі.
Неначе по лісу ходив!
А малась воля, малась сила,
Та силу позички зносили,
А воля в гостях
Та до Миколи
Та й упиваться зареклась.
Не поможе милий боже,
Як то кажуть люде.
Буде каяння на світі,
Вороття не буде.
Благаю бога, щоб світало,
Мов волі, світу сонця жду.
Цвіркун замовкне, зорю б’ють.
Благаю бога, щоб смеркало,
Бо на позорище
Старого дурня муштрувати.
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди б’ють.
Минують літа молодії,
Минула доля, а
В неволі знову за своє,
Зо мною знову лихо
І серцю жалю завдає.
А може, ще добро побачу?
А може, лихо переплачу?
Води Дніпрової нап’юсь,
На тебе, друже, подивлюсь.
І може, в тихій твоїй
Я буду знову
З тобою, друже мій.
Боюсь!
Боюся сам себе спитати,
Чи се коли сподіється?
Чи, може, вже з
Подивлюсь на Україну,
Подивлюсь на тебе.
А іноді так буває,
Що й сльози не стане.
І благав би я о
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий,
І надія, брате,
Не даєте мені
О смерті
Друга половина 1847,
Орська кріпость]
