Були на хуторі пани,
І пан і пані небагаті.
І дочечка у їх росла,
Уже чимала піднялась;
І генерал її посватав,
Бо страх хорошая була,
А генерал був страх багатий,
От і талан господь
На вбогий хутір,
Царя небесного!
Її гарненько
Та у неділю й повінчали,
І генеральшею назвали,
І цугом в Київ повезли.
Було на хуторі
Мале байстря, свиней пасло,
Петрусем звалось; на
Воно за панною
У генеральськеє
Свиней же пасти, безталанне.
За балом бал у генерала,
За генеральшею
Орда панів і паничів;
І генеральша
Тихенько плакать собі
Занапастила мене мати,
Зов’яне марне у
Краса і молодість
Ти, душко, плачеш?» —
Хто се, я?
Ні, я не плачу…» —
Знаєш,
Маню,
У городі тепер армяни,
Купи собі, мамуню,
Мені не треба тії
Не завдавай же серцю жалю!
Купи, голубко!
Не
Мого ти серця!
А
В Париж поїдемо з
Або поїдемо в село,
Як схочеш, серце».
Тихо,
Зима минала, кралось
Та в самім серці й
У генеральші молодої.
Поїхали в село весною,
В селі банкети загули,
А генеральша плаче, плаче,
А генерал того не бачить,
А всі вже бачили в селі.
З нудьги із двору
Якось, задумавшись, пішла,
Та аж за царину зайшла,
Та й бачить, що пасе
Мале хлоп’яточко в
О горе, горенько мені!
Що я робитиму на світі?
Се ти,
Петрусю?» —
Авжеж,
Ходім до мене, будем жити,
Як там на хуторі
Жили, жили».
Та й похилилась,
Очей не зводячи,
На Петруся.
Одним
І виростала, й дівувала,
І за старого
Занапастили, продали!
І вкупі гроші
І тяжко, тяжко
Ходімо, серце, погулять!
Ходім,
Петрусю, в сад, в
А хто ж тут буде доглядать,
Хто попасе мої
Нехай хто хоче!» — Й
Його в палати.
А в
Причепурила, одягла,
А потім в школу оддала.
І любо їй.
Нехай радів,
Поки надія серце гріє,
Поки росте з того
Або кукіль, або пшениця.
Бо ми не знаєм, що
У його там.
А він хоч зна,
Та нам не скаже.
Якби
Матуся горенько твоє,
Чи оддала б за
Дитя єдинеє своє?
Не оддала б… А втім, не
Бо всякі матері бувають.
Минають дні собі поволі,
Петрусь до школи та із
З книжками ходить та росте.
Сама аж ніби молодіє,
І генерал собі радіє,
Що діло, бачите,
Удвох-таки вони зробили.
Петра на волю одпустили,
Зимою в Київ одвезли,
І там у школу оддали,
І там чимало поповчили.
Вернувся з Києва
Уже Петром і паничем,
І кучері аж по плече,
І висипався чорний ус,
І ще… Та се ще не втече,
Розкажем іноді
Про те, що снилося Петрові.
А генеральші
Що тепер снилося? то
Оце й розкажемо.
Перед іконою
Горить лампада уночі.
Поклони тяжкії б’ючи,
Ридала, билася…
Огненную сльозу лила.
Вона благала пресвятую,
Щоб та її… щоб та спасла,
Щоб одуріть їй не дала
Пренепорочная!
І всує.
Молитва їй не помогла:
Вона, сердешна, одуріла,
Вона, небога,
Свого Петруся.
Тяжко їй!
Душі негрішній, молодій!
Та що ж робить Не стало сили,
Сердега разом одуріла.
Та й як його одній
Прожити літа молодії?
Вони ж не вернуться!
Як хоч,
А лихо, кажуть, перескоч,
А то задавить.
Не перескочила, бо
Хотілось жити, молодій!
Хотілося б… Густенька каша,
Та каша, бачте, та не наша,
А наш несолений куліш
Як знаєш, так його і
Петрусю!
Друже мій єдиний!
Моє ти серце! мій ти сину!
Рятуй мене, рятуй! рятуй!
О матер божая!
Мою ти душу!» І ридала,
І батька й матір проклинала,
І все на світі.
А Петрусь,
Її єдиная дитина,
Гуляв собі
В саду та арію
Мугикав стиха.
Більш
Петрусь не бачив.
А
Сама не знає, що робить?
І що їй діяти з собою?
Або сховатись під водою,
Або принамені
О стіну
Поїду в Київ, помолюся.
Молитва, може,
Диявола… О! мій Петрусю!
Молитва не спасе мене,
Я у Дніпрові
Моліте господа, дівчата,
Моліте господа, щоб
І вас отак не
За генерала, за
І вас отак не продала.
Любітесь, діточки, весною.
На світі є кого
І без користі.
Молодою,
Пренепорочною,
В малій хатині буде
Любов та чистая.
І
Святий покой ваш
І в домовині.
Що ж то
З превосходительною?
Що
Тепер робитимеш з собою,
З своєю божою красою?
Хто стерегтиме твій покой,
Украдений твоїм Петрусем?
Хіба архістратиг?
Та й
Не встереже тепер.
Боюся,
І вимовить боюсь
Твоє
У Київ їздила, молилась,
Аж у Почаєві була.
Чудовная не помогла,
Не помогла святая сила.
А ти аж плакала, молилась
Та й занехаяла.
Назад гадюку в серці
Та трошки в пляшечці отрути.
Не їла три дні й не пила,
Вернувшись з прощі.
І три
Не спала; впали карі очі,
Засохли губи; і
Щось, ходя, шепче сміючись.
Аж тиждень так собі нудила,
А потім трути
І генерала
Та й спать, упоравшись,
Тепер старого поховаю,
А молодого
Та й буду жить собі та жить,
Петруся-серденько
Подумала чи то сказала.
Хотіла спать, але не спала.
І ждала світу, і
До світу божого боялась.
І задзвонили
По генераловій душі;
Заговорили щось погане,
До генерала
Прощатись, люде.
Аж гуде,
З усіх усюд народу йде,
Та щось шепочуть про
І судових неначе ждуть,
І разом стихли на минуту.
Приїхали; ножі беруть,
І генерала розчиняють,
І яд находять в животі.
Громада глухо присягає.
Заприсягла.
Питає
Тепер скажіте, християни,
Хто отруїв його?» Гудуть,
Мов стиха дзвони.
Пані!
Громада зично загула.
Тойді на ґанок
І до громади
Петрусь.
І каже:
Я зробив,
Я генерала отруїв,
А ви не знаєте
Взяли Петруся
Та в город в путах одвезли.
Його недовго
В тюрмі, в суді, а в добрий
В кайдани добре закували,
Переголили про запас;
Перехрестивсь, отак убраний,
І поволік Петрусь
Аж у
Перша половина 1850,
Оренбург]
