За ніч вродив звичайний каміньі, поторкаючи руками,гадав: на ґніт чи на поріг?
Та за іржавими трибками,що швидко крутяться віками,нічого угадать не міг.
Ця ніч була не рівна дневі.
На веретена вересневінавірчувалась срібна нить,трибки крутились металеві,і їх незмога зупинить.
Бо прялась, віднімалась зеленьі додавалась чорнота,а з верб золочених, веселихкришилась фарба золота.— Вже осінь… — так сказав, як
І рушили важкі піски;взяв камінь, він же, наче крейда,миттєво викришивсь з руки.
І день згайновано, а далітерпіння треба доточитьі слухати, як на кружалінавірчується срібна нить.
І призвичаєшся.
Напевне.
Бо ці крутіння веретенніперемагають все навспак —з-під фарб проступлять фрески древні,оголиться життя кістяк.
Але за ним проступить інше,коли стончіє нитки шовк:піщинка, сімені дрібніша,світлинка, рисочка, ніщо…***
