По хвилі зеленій пливе-виглибає ковчег для спасіння,і коршак у пошуках суші заточує лет,розмотана нитка сотається в небо від тіні,та слово благальне на кілька віків заліта наперед.
Крізь дошки розсохлі щілястий пирій протікає,і чвирка крізь пальці драглиста зелена трава,і степ розіллявсь — скільки око сягає,хитається снасть, і вітер гуде в рукавах.
Перепел випливе, виринуть роги сугачі,і обрій прозорий то зрине, то раптом впаде.
І хмара зависла, кружляє на сонці ледачо,і мливо струмує з-під неї донизу руде.
Байдуже душі, щоб пливти їй і тільки,її не бентежить полин чи ядушний чебрець.
І враз стрепенеться, коли захлинеться сопілка,і ти прошепочеш:
Коли вже там мандрам
Але тебе носить — куди і чому? — по рівнині,а знуджений погляд пристати не може ніде,хіба що спіткнувшись на всохлій пливучій зелині,на метр і не більше зароджений ляк відведе,і вгледить курган, і бабу примарну на ньому,що міцно руками стиска скам’янілий живіт,бо знає вона: о, як тяжко в оцьому огроміявляти життя, щоб згодом пливти через світ.***
