Тугішає звук, наче плід, в надвечір’я,густішає зеленню втишений луг,з розгорнутих крил обсипається пір’я, —його перейма запорошений слух.
Був лет у півнеба шумкий, шестикрилий,та погляд стелився — очей не піднять,аби розпізнати ту строєну силу,що темряву горне на гнізда багать,що звук розрива в солов’їному горліі постать людську над водою
Які ж оці крила широкі та чорні,що можна під ними життя все прожить.
Лиш треба себе призвичаїть до лету,і, голос порожній стлумивши, мовчать,і чуть, як під серцем кругліє планета,і руки ростуть, щоб її
Та сиплеться пір’я, і в сон нахиляє,бо стомлений слух і зір — невидющ.
А сон — наче шлях до забутого раю.— Не бійся, іди, тільки очі заплющ.
Бо стільки в зіниці ввібралось земного,що, глянувши, можеш шовки почорнить,якими застелено в небо
Черкаєш крилом, і співає блакить,душа сонцеповна над світом летить.***
