1.
В’язень в коханні, в солодкім стражданні,муки мої, як вино, втіходайні.
Змішана пам’ять з духом веснянимрадість приносить та й несказанну!
Світло блаженності, щедро розлите,п’є моє серце, п’є і несите.
Сяє твій образ в дзеркалі слова —не перейди, вільна любове!
Літепла хвилі лебеді котять,крила розсовують нові широти,тчеться вітрило нам на плавбу —світла любове, вічно пребудь!
Ось мої губи, словом розняті,полум’ям, вуглем їх запечатай!
Чисте чоло, щоб його таврувать —швидше знакуй, поки гостра печать!2.
Розплющусь, змию з роговиці,у стелю очі утоплю —та ти спливеш, як звук з криниці,і додаси ізнов жалю.
Із тріщин часу, з щілин тишіпросочиться вологий сміх,поверхню дзеркала сколише,погорбить прямизну доріг,аби спіткнувся, заблукав щоб,уткнувся спогадом в куток,щоб житло стало, наче хаща,де не ступнути ні на крок.
Щоб, руки зранивши до кровіоб гострий світ, немов сліпець,прийняв покуту з рук любові,своєї долі рішенець:жить спогадом, що витікає,наче із пригорщів пісок,кругліть і тверднути на камінь,де безліч визріло думок.3.
За пеленою, за туманом,за порошиною вогнюневідворотно голос тане —летить відлуння олов’яне,летить, летитьназустріч дню.
А за відлункомнитка білакрізь повстьсотається слідком,щоб позначити твоє тілохрещатим синім холодком.
Бо пам’ять жде давно відплати:сплати, сплати коханню борг,розлий по келихах щербатихі гіркоту, і біль на двох.
Ставай на танучу крижину,пливи за течією вниз,слух затужавів, наче глина,поплюскла голосу зернина,не крикнеш: — Часе, зупинись!
Так непомітно і сирітнопотрапиш в море крижане,і світла радість тоголітняне дожене, не дожене.
І, роззирнувшися, помітиш,що ти один на шибці дня,що твого танучого літане перейнять, не перейнять…***
