Пройшла гроза — і знову літня проза:
Парує степ, і оживає ліс.
І горобці, неначе з-за куліс,
Упали табуном на просо.
І знов спадають трафаретні
Із сінокосів буйних кіс,
І знову в небі невідомий
Підвісив сонце на прозорих тросах.
І, захолонувши у дивній грації,
Зітхають свіжістю дівочою акації,
Вітрами обціловані до
А я дивився, серце розривалося:
Ну що в тім нового, сучасного ховалося?
Так зрозуміти і не міг.