Колись давно в далекій
Була війна страшна і незвичайна:
Те лихо звалось білою війною.
Без гасел бойових, без гучної музики,
Без грімких вистрілів, без ясних корогов.
Вона була немов лихе повітря,
Що прилітає на совиних крилах.
І полягав вояк за вояком,
Полки зникали, як вали на морі;
На поєдинки там виходили вночі,
Ховаючи під пахву короговку.
У темряві густій ніхто не бачив,
Як блискала й щербилась ясна зброя,
Як падав і конав один з борців,
Як ворог загрібав його у темну яму,
Не раз іще живого.
Лічила ранком військо, і
Найкращих вояків у ньому бракувало:
Ніхто не знав, де й як вони лягли.
В той час найбільше воювали шнуром,
Кайданами, отрутою, підкопом,
А зрада гаслом військовим була.
Часами тільки бомба
Могильну тишу розбивала
І всіх навколо ранила скалками.
Раз в темну ніч на бій дівчина
Тоді йшли всі, жінки і чоловіки,
І навіть діти не сиділи дома).
Вона була при зброї: у
Був заступ гострий, а в кишені куля,
Набитая знадобом розривним.
Дівчина йдучи тихо шепотіла,
А на устах був усміх
Ой, підкопаю вражеє гніздо!
Злетять вони угору, мов ті
От підійшла вона під темний
Високої будови.
Притаїлась,
Перечекала сторожкий
І почала копать завзято,
До половини підкопала стіну,
Підклала кулю розривну під неї.
А потім добула вогню і
У кулі трут і подалась
З надією страшною.
Коли
Мов грім ударив, – куля
Завчасно стіну, і каміння
Посипалось навколо, наче град.
І ось один важкий та гострий
Улучив дівчину, і полягла вона,
Немов прибита градом ніжна квітка.
Тут незабаром прилетів патруль,
Знялася заметня, тривога, шуканина,
І дівчину знайшли.
Чи мертва, чи
Питали вояки.
Несіть її в шпиталь!»
Сказав старший.
Нехай її
Там одволодають, а потім буде суд».
І віднесли в шпиталь зомлілую дівчину.
І прийняли її там сестри милосердні,
Вони приймали всіх, – приставили до
Черницю молоденьку, щоб гляділа.
Лежала цілий день без пам’яті слаба,
Але надвечір їй вернувся тямок,
Одкрила очі, глянула навколо:
Склепіння біле, образ і
І біля ліжка, наче другий образ,
Бліда дівчина в чорному убранні.
Де я і хто ти?
Сестро, мир тобі!
Се божая оселя, ти в шпиталі,
А я твоя сестра, тебе гляджу.
Хвала найвищому, що ти опам’яталась.
А чула ти, що сталось сеї ночі?
Хай бог простить тому, хто се
Се я!
О сестро! ти?..
Ти каєшся, запевне!
Ні, каяться вважала б я за гріх!
Скажи, – ти певне знаєш, – адже в
Усі погинули? ніхто з них не зоставсь?
Ні, милував господь.
Одна лиш
Упала, на той час там не було нікого.
О, що ти кажеш?!
Хвора заридала).
Вгамуйся, бідна сестро,
Зо мною вкупі богові святому,
Подякуй, що не дав тобі вчиниш зла,
Проси, щоб мир твоїй душі послав
І в серце повернув забутую любов.
Сльозами змий оту лихую пляму,
Що положив гидкий, ворожий замір.
Аби простив тебе суддя небесний,
А суд земний для праведних – ніщо.
Гадаєш ти, що я боюся суду?
Запевне, бридко між гадюк попасти,
Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене,
Небесний чи земний, для мене все одно,
Однакові для мене рай і пекло,
Бо я не вірю в них.
О господи,
Оцю заблукану, нещасну душу!
Послухай, сестро, ти ще молода,
І, може, прийдеться
Дарма!
Не жаль мені, що молодою згину,
А жаль – о лютий жаль, що пропаду даремне.
Ніхто даремне в господа не гине,
Без волі божої і волос не спаде.
Не хтіла б я тебе вразити, сестро,
Та, бачу, прийдеться розмову залишити,
Бо ми говоримо на різних мовах.
Ні!
У всіх людей одна є спільна мова
Братерськая любов.
Любов, ти кажеш?
А я б сказала –
Ненависті дракона геть із серця,
Нехай в ньому зостанеться любов,
І ми одна одну запевне зрозумієм,
Як розумів розбійника Христос.
Пожди, кохана сестро, я те бачу,
Що ти мене і жалуєш, і любиш,
Хоч я тобі чужа.
Та я б хотіла,
Щоб знала ти, кого і за що любиш,
І як осудиш, то щоб знала за що.
Сядь ближче біля мене,
Лагідне личенько до мене ближче,
Забудь про те, що звете ви
Чи праведністю, слухай тільки пильно.
Боюся я, що втомишся, – ти ж хвора.
Дарма! нехай умру, та думка не умре!
В таке безсмертя й я привикла вірить.
Адже і в вас є сповідь перед
Мене жде шибениця – я те знаю.
Так слухай.
Ти все згадуєш любов,
Вона й моя наставниця єдина.
Мене любов ненависті навчила,
Колись і я була, як ти, лагідна,
І вірила в братерськую любов,
Бо при мені були брати кохані,
Родина й ніжні подруги мої.
Образу я сльозами
І перед кривдою схиляла я чоло,
Коли вона на мене наступала.
Я матері і батькові корилась,
Вони ж були до мене завжди добрі.
Я думала, що лад такий
Між ворогом і бранцем… Коли
Розпочалося біле
І наше місто зайняла облога;
Боролося воно, змагалось, як уміло,
А потім мусило відперти браму,
І вороги ввійшли з тріумфом в неї.
Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче,
Того найбільш топтали люди й коні.
Мій батько й мати ворогам корились,
А добрості не бачили ніколи.
У мене розум наче потьмарився,
Не знала я, де правда і де кривда,
Я знала тільки, що мені так жаль,
Так жаль на ворогів і жаль на подоланих.
Сумний був час; товариші
Пішли у військо, кликали й мене.
Та я в собі не чула сили.
Ті, що зостались, я їх
Або вони мене, пропала наша згода.
Брати і сестри смутнії ходили,
Той самий жаль гнітив їх, що й мене.
Та що казати?
В подоланім
Немає щастя і не може бути!
Хотіла я спершу, як ти, піти в черниці,
У сестри милосердні, та для
Потрібна віра, – я її не
Отак життя минало день за днем.
Я бачила, як гинуло найкраще,
Як родичі мої гнили по
І як високе низько упадало.
Тоді в мені спалахнула
До тих, що нищили мою любов.
Ненависть розгоралась більше й більше,
Та я не знала, де її подіти.
Так, може б, я себе вогнем спалила власним,
Та іншеє судилося мені.
Прийшов один товариш і
Ходи; ми знову на війну зібрались!
Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;
Ми мусим боронитись, поможи нам!
Невже ти будеш осторонь
І споглядать, як ллється братня кров?
Ні, сором се терпіти.
Наша
Научить інших, як їм треба жити.
Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».
І я
А мати? а родина?
У ту хвилину я про них забула,
Та, може б, не згадала і тепер,
Якби вдалось моє велике діло.
Я б упилася щастям перемоги,
Не спогадом, надією жила б.
Але ж тепера я даремне
І думаю про той даремний жаль,
Що може вбить мою кохану матір.
Своїх сестер я бачу у жалобі,
Братів у смутку – і даремне все!..
Коли б могла я ще хоч раз
Моїх коханих!..
Сестро, не журись!
Якби ти тільки вірила у те,
В що вірим ми, потішилась би певне.
Ми віримо, що в іншім, кращім
Побачимо усіх, кого любили.
Шкода!
Ви вірите, що єсть і рай, і пекло,
Що люди й «там» не можуть рівні бути.
Моя лагідна мати не злочинна,
Не вбила і не хтіла вбить нікого,
Їй мусить райська брама відчинитись,
А для таких, як я, в раю немає місця.
Все переможе щире каяття,
І гріх, і пекло перед ним зникають,
І райська брама навстежи одкрита.
Згадай же, сестро, любую родину,
Пожалуй душу бідну, молоденьку,
За віщо ж має гинути вона?
Чернице, спогадай: стоїть у вашій
Ніхто не має більшої любові,
Як той, хто душу покладе за друзів».
Ну, годі, я скінчила, ти вже
І як осудиш, то вже знаєш за що.
Умовкла хвора, і черниця
Сиділа, очі в землю опустивши…
