З оголеного міста йдуть посли,
З собою забираючи каміння,
Папери, вірші, тіні, смак імли,
Старі пісні, класичне павутиння,
Граматику і синтаксис. Вони
Втрачають сенс у дивній порожнечі.
І кажеш тисячу разів: "Не ний",
А на обличчі міста - ворожнеча
Замість квіток та посмішок. Давно
Були неологізми ще важливі.
Було простим та стриманим кіно.
Тепер, ковтаючи вогненні зливи,
Ми ділимо вже на мікрони час.
На "омікрони" ділимо міжчасся.
Був звичним мир. Він поступово згас,
Письменники своїх забули пасій.
Функційно-розкуйовджені двори
Закоханих паломництво забули,
Тепер надходить воїнство імли
З простим, та все ж нестерпним караулом.
Людей шукають з книгами. Вони
Мовчазно тануть. У нову реальність
Перетікають їх бентежні сни,
В яких несублімована вітальність
Проходить тихо лімбо сподівань.
Зависли рими десь на підвіконні.
Минає юність. Пульсом поривань
Уже не опікає сірі скроні.
І місто ляже під нову навалу,
Хоч і холодну. Хтось пройшов межу,
Перетворивши війни в карнавали,
А смерть - на дегустацію анжу.
Зникають тіні. У бучне провалля
Впадає музика, мов річка мовчазна.
Ти - ні до чого. Згубною деталлю
Влилась поезія до сутінків вина.
