Мороз
І на моїм
Рослинний світ епохи
Відтворює.
Галузка до
І стовбур до коріння.
Ростуть ліси опішньо,
Ніби думи,
І невловиме їхнє зачинання.
Так творяться планети:
Таємнощі творіння незбагненні.
Як туск,
Як радість,
Ні запаху, ні кольору нема,
Як голос,
Виймаєш, наче шаблю із піхов,
Лиш відчуваєш рух,
Ну, а протяжності його не знаєш.
А може, він ворушить злотне листя,
Приміром, на Венері.
Мороз
В такій масштабності,
Як ми — своє дитинство:
Один до тисячі,
А може, вдвоє більше.
Химерні пальми, фігові
Свій рух затамували,
Нахилені пагінням у минуле,
Де не лишилось стогону примерзлого коріння,
Лиш голос мерзлих соків.
Сягнистою ходоюбреде в
І ніяк не дійде.
Мороз
А подих мій — сполука всіх сокир
Ліси корчує в сатанинськім гніві.
А на вікні, так ніби на дровітні,
Тремтить сльоза розтала,
Сльоза віків минулих.***
