Мій падоньку, а як збагнутьвечірню неба каламуть?
Про грона згусклого повітряяка нам розповість палітра?
Яким пером або устами намалюватьзвичайний камінь,якщо я голими рукамиаж до нестями барабаню,та ні відлуння, ні зітхання,лише зсудомлене мовчання,мій падоньку!..
Все так,щось пишемо не те,за пазухою образ грієм, —в цей час вишнева літургіявибожнює життя святе.
А ми нашіптуєм:
І поквапом шукаєм рими;слова — як вічні пілігрими—безперестань проходять мимо,проходять наскрізно крізь слух,крізь мертво стиснуті вуста —на голос пада німота,немов на плесенця ланцюг.
В корчах прутнеться біснуватоі вдариться об білі ґратирозворохоблений язик.
Тихінь.
Облесливий різниктре шийку ніжному ягняті.
Рукою тре, а думку маєна захалявному ножі.
О поро можних зубожінь!..
Лучок застиг, добігши краю,лучок горлянку перетнув,і витікає звук загусклий,і струни лопаються плюскліна дерев’яному кону.
Хто має мову рятівну?
Хто озоветься на питання:— Мовчання чом таке фатальне,коли б’єш скелю кам’яну?— Чому в безмежній глибині,мов кулі, лопаються відра,сійнувши звуки ґвалтівніу бганки висохлого
Чому так мревно, анемічнотечуть, неначе плями, сниі рвучко палюхом маснимгортається сторінка січня?… Спинивсь замислено, мисливно,нацькованих пустивши псівпо білім аркуші курсивомна череду моторних слів.
Якщо нахопляться на опір,то вернуть з порохом в зубах,бо розсипаються на прахслова в скаженому галопі.
Бо оббіловане ягняне приверзеться вам ніколи,і лишень словом дріб’язковимвідзначите: — Була різня!
Було заздрав’є і шашлик,і губи, вимазані лоєм,терпкий засмачували крикмедвяним і шумким напоєм.
Підчаший раптом слово бравза ніжну шийку — і чикрижив,і добував собі коралз фонем, з тирад, як чорнокнижник.
Одне, що камінь Соломонаніхто не видобув.
Протея певен, що то він цвітев очах, коли дзвенять поклони —без мови.***
