1Зелений лист, крилатий ключ,і веретено і обруч,і знов сп’яняє, як сп’яняла,похмільна юності кабала.
Палати знов і знову мерзти,кохати знов і знов п’яніти!
На пальці елегійний перстень,на серці елегійний квітень.
Містечко в сяйві ночі біле.
Невже ж тут друзів не згадать?
Росли ми разом і п’яніли,кохаючи палких дівчат.
Таїлися від мрій бентежних,вдавали гордих і твердихі рвались в обшири безмежні,що нам стелилися до ніг.
Дарунків повна юність світла,мов скриня сповнена скарбів,та мрія — ночі тьмяна квітка —вела, де обріїв межаманила, мов любовний спів.
Щербилась леза на ножах,і спалювались поривання.
Квітчались місяцем доми,і тремтячи кохали ми,хоча соромились кохання.
Почалось так: жарким тюльпаномгоріло сонце юним снам.
Дзвонила в ста фортепіанахомелодійнена весна.
Смички, мов луки, вигиналаі веретена обертала,ячала сотнею скрипок,в криницях м’ятних напувалась,рядном квітчастим розстеляласьі сипала пісні й пісок.
Пригадуєш : весна горіла,немов закохане дівча.
Навпроти вийшов ти несмілоневловне щастя зустрічать.
Пригадуєш : циганський вітердівчатам поцілунки крав.
Кохання сім гарячих літерна твому серці написав.
Пізнались ми.
Весна дзичала,немов стріла, що небо тне.
Кохала і з коханням в’яладівчина, сп’янена вогнем.
Листар носив листи зелені,листи шуміли.
Ех, весна!
Плету пісні на веретеніпро молодість, що промина.2Ночами грала окарина,співали басом ковалі.
Несмілий і палкий хлопчинане вмів знайти кохання слів.
Співали ранком білі теслі,крутився колом дім ткачів.
Кохання мапу хлопець креслив,весни дванадцять обручів.
Так народилась пісня в серці,все замінилося у спів.
На амбразурі місяць сперсяй по шибі, мов краплина, сплив.
Вдивляючись в уста, що кличуть,в розсміяних очей вогні,різьбив ти в пам’яті обличчя,щоб перелить його в пісні.
Кохав і зраджував кохану,та пісні ти не обманив.
Їй завжди вірний, в північ тьмянуходив шукати в лісі слів.
Отак сплелись життя і пісня,переливаючись в одне.
Одчай натхнення й радість пізня.куди ж ведуть слова мене?
Кохання й розпач так пізналожадібне серце юнака.
Устам лакомим завжди малопалючих поцілунків.
Такперетремтіло, продрижало,зажевріло, і відлунало,і спалахнуло, і зів’яло,в болючу пісню перейшло.
Мов строф гончар, що ліпить дзбаниз розспіваної глини слів,промінюючи плач і сміхв ліричне ремесло й купецтво,невтишним серцем зрозумів,що речі дві найкращі з всіх:ясне коханняй похмуремистецтво.
Співали ранком білі теслі,на веретенах сміх ткачів.
Палючі строфи хлопець креслив,весни дванадцять обручів.
Листар носив листи зелені,листи шуміли.
Ех, весна!
Плету пісні на веретеніпро молодість, що промина.
Співають весняні ключі,дзвенять черлені обручі,і знов палає, як палала,п’янлива юності кабала.
