1А дух поблизу ще витає,душа поміж людьми блукає:вже дому іншого шука.
Вона безсмертна — кожен знає,бо в неї виходу немає,коли заблукана така.
А вже покликано до столу,до гурту давнього помолу.
Згадай, кохана: в домі цімти стріла дівчину на святі.
А де сиділи винуватіза долю, кинуту в цей дім?
Найтонші в домі цьому свічі,церковні в домі ризи й річі.
Тут мати треба на хребтісліпих років залізні міти,аби тебе прошепотіти,збагнувши, що
И не ті.
І я шепочу:
Україно.
І я шепочу:
Україно.
І я шепочу ще і ще.
Я цілував коханій очі.
Я не згадав про віно отче,де все пече, бо все пече.
Не прошепочу: хай святиться!
Бо небо це і ця пшеницявідторгнуть воду і росу.
Небесні і підземні
Де наші дзвони затонули,той звук, що відвертав грозу?
Хай нас не буде, хай немає,хай смерть сама переконаєу тому нас, що нас нема.
А ти безсмертна — кожен знає,бо в тебе виходу немає,коли сама, як смерть сама.
О, не печалься, наша нене,що мливо господа буденнедля нас, — не вперше рветься нить.
Немов покаже їхня мати:цих продавать, цих дарувати,а цих сліпих щенят топить.
Тебе, як дівчину в палаті,лікують ті, що винуватіза долю, кинуту в цей дім.
О дівчинко, куди біжиш ти?
Кому це ти кричиш: залиштемене в безумії моїм?!2До яблуні прийшла вона під ранокі на коліна впалай не дісталаколіньми землю.
Дівчина не впала —не дав, —немов хотів підвести, —зашморг.
І дерево дрижить під небесами,і дівчину гойдає.
Біля мамилягти вона хотіла.
І до мамив повітрі добігала вже…над нами.
Ми й поминальний виліпили пряник,щоб не забути,як ми розгойдали,щоб не забути,як ми відрізалиневісту, доколисану під ранок.
