Нічні дзвони Володимирського

1А дух поблизу ще витає,душа поміж людьми блукає:вже дому іншого шука.

Вона безсмертна — кожен знає,бо в неї виходу немає,коли заблукана така.

А вже покликано до столу,до гурту давнього помолу.

Згадай, кохана: в домі цімти стріла дівчину на святі.

А де сиділи винуватіза долю, кинуту в цей дім?

Найтонші в домі цьому свічі,церковні в домі ризи й річі.

Тут мати треба на хребтісліпих років залізні міти,аби тебе прошепотіти,збагнувши, що

И не ті.

І я шепочу:

Україно.

І я шепочу:

Україно.

І я шепочу ще і ще.

Я цілував коханій очі.

Я не згадав про віно отче,де все пече, бо все пече.

Не прошепочу: хай святиться!

Бо небо це і ця пшеницявідторгнуть воду і росу.

Небесні і підземні

Де наші дзвони затонули,той звук, що відвертав грозу?

Хай нас не буде, хай немає,хай смерть сама переконаєу тому нас, що нас нема.

А ти безсмертна — кожен знає,бо в тебе виходу немає,коли сама, як смерть сама.

О, не печалься, наша нене,що мливо господа буденнедля нас, — не вперше рветься нить.

Немов покаже їхня мати:цих продавать, цих дарувати,а цих сліпих щенят топить.

Тебе, як дівчину в палаті,лікують ті, що винуватіза долю, кинуту в цей дім.

О дівчинко, куди біжиш ти?

Кому це ти кричиш: залиштемене в безумії моїм?!2До яблуні прийшла вона під ранокі на коліна впалай не дісталаколіньми землю.

Дівчина не впала —не дав, —немов хотів підвести, —зашморг.

І дерево дрижить під небесами,і дівчину гойдає.

Біля мамилягти вона хотіла.

І до мамив повітрі добігала вже…над нами.

Ми й поминальний виліпили пряник,щоб не забути,як ми розгойдали,щоб не забути,як ми відрізалиневісту, доколисану під ранок.