Ти — тiльки випадковий подорожнiй На запашнiм, заквiтчанiм шляху.
Л.
МогилянськаIВiдпочинеш i пiдеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм
Затопити дорожню втому.
Гостре щастя, раптовним
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свiй i близький,
Це ж на тебе я так чекала.
В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.
Ти вiдходиш вже?
Що ж, не плачу.
Не сумуй i ти, подорожнiй.
Хтось незнаний нам шлях призначивI покинуть його не можна.
Бiль зламаю, а сльози витру.
В зимну нiч, на твої дорогиТiльки смiх мiй весняним
Буде бiгти — тобi навздогiн.
IIДогоряє, попелiє дивне
Зажурився день — замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим
Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого.
Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiєм.
Прийдуть люди — не чужi, не випадковi,
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу
Надпила, у перший раз, — холодна осiнь.
IIОх, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої — розквiтла китиця?
I чому це полум’ям i
Кожна рiч в моїй кiмнатi свiтиться?
Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слiдом весна моя заблукана.
I згоряють у вогнi
Всi закони, що були розлукою.
Знову осiнь утiкає зляканоПiд травневою рясною зливою:
Перший раз сьогоднi я заплакала,
Не смiюся, бо така щаслива я.
Залишайся.
Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.
