“Не навмання а полем навпростець”
Не навмання, а полем
Холодить щоки дощик-сіянець,і мокрий холод обнатужив плечі,а під ногами хлюпіт мокротечі.
О чорноземле, тванна, глейкувата.
Повітря у легенях так багато,що, висмикнувши ноги, вознесусь,на тіло відвологле, наче вата,цей дощ несе, важенний, наче брус.
Спинюсь.
Перепочину.
Лиш хвилину.
Мішу ногами босими багно.
То борошенце горбить мені спину,що в клумачку булькоче, як вапно.
Несу його на свято великоднє,несу у вухах гуркоти млина.
Весна близька, але рілля
Усе живе поглинула безодня,а з неї дзвін вечірній
Земля і дощ так тиснуть, що розплющать,і тіло, наче борошно, тече,
Сліди біліють, в клумачкові — гуща.
І ріже дощ обтесаний
Ось так і йду по досі полем битим.
Виціджується борошно вапном.
По саме горло вщерть дощем залитий.
Кому несу?
Куди іду неситий?
Мої ж свята минулися давно…***
Павло Мовчан
Другие работы автора
“На відстані думок на один скид повіки”
На відстані думок, на один скид повіки,любове ти моя, вербова, Послухай, ллється шкло — то півень кукуріка,і хата крейдяна за співом відплива Там пучками лози благословлялись води,що вийшли з берегів на безмір весняну,аби, сягнувши вуст,...
Віддзеркалення “Мій відбиток наче гальку”
Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода,і виплутується чайка, бо зелена бородарозпустилась за водою — в ній краснопери живуть Чорні хмари наді мною — шерхлювать мене почнуть Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло,лише губи...
Рівні погуки зозулі
Голос зозулі, мов двері на вітрі,в темному лісі протяжно Хто на порозі стоїть тогосвітнімі прочиняє: хить та хить-хить Зайде і вийде Вийде і стане,тишу протяжну за ручку
Пам’яті Василя Шукшина
З землі повстале в землю повертає,та дух кріпить надія вікова:безсмертні всі, і згину нам немає,немає, друже, бо живі слова Нам легко так у будь-яку хвилинутебе відчуть і небом, і зелом,і кожна нами пережита днинатвоїм значиться молодим крило...
