Не навмання, а полем
Холодить щоки дощик-сіянець,і мокрий холод обнатужив плечі,а під ногами хлюпіт мокротечі.
О чорноземле, тванна, глейкувата.
Повітря у легенях так багато,що, висмикнувши ноги, вознесусь,на тіло відвологле, наче вата,цей дощ несе, важенний, наче брус.
Спинюсь.
Перепочину.
Лиш хвилину.
Мішу ногами босими багно.
То борошенце горбить мені спину,що в клумачку булькоче, як вапно.
Несу його на свято великоднє,несу у вухах гуркоти млина.
Весна близька, але рілля
Усе живе поглинула безодня,а з неї дзвін вечірній
Земля і дощ так тиснуть, що розплющать,і тіло, наче борошно, тече,
Сліди біліють, в клумачкові — гуща.
І ріже дощ обтесаний
Ось так і йду по досі полем битим.
Виціджується борошно вапном.
По саме горло вщерть дощем залитий.
Кому несу?
Куди іду неситий?
Мої ж свята минулися давно…***
