На відстані думок, на один скид повіки,любове ти моя, вербова,
Послухай, ллється шкло — то півень кукуріка,і хата крейдяна за співом відплива.
Там пучками лози благословлялись води,що вийшли з берегів на безмір весняну,аби, сягнувши вуст, нам присмак осолодилишить і нагадать про часу глибину.
Коротить віддаль дим, що мовчки йде позаду,оглянешся — нема… нікого… каламуть…та терпкість увідхнеш — і вийдуть, як з свічада,наличники, гвіздок і звіробою
Угледиш на стіні повище вікон смужку,що полишила ніч чи повінь весняна;почуєш, як співа в руці хитлива дужка,як у відрі гуде кринична глибина.
І ступиш крок назад, в байдуже шкло упрешся,до нього листя шар торішнього припав,не втриматись тобі, вітрами здмуха з плесатеперішності дня, щоб в пам’ять углибав.
І, розгорнувши час, розгорне жайвір крила,щоб вимірять на звук небесну глибину,та в оці горобця безодню ти відкриєш,студену, аж пальку, бентежну, аж страшну.***
