Рівні погуки зозулі

Голос зозулі, мов двері на вітрі,в темному лісі протяжно

Хто на порозі стоїть тогосвітнімі прочиняє: хить та хить-хить?..

Зайде і вийде.

Вийде і стане,тишу протяжну за ручку

Клич нерішучий стає дерев’яним,рветься мовчання туге,

І сповиття розриває шовковедемон незримий сухими крильми;голос зозулі — це поштовхи крові,спалахи пам’яті в лоні

Кістку живу люта пилка пиляла,і заганялись зубці, наче

Рід мій зостався по той бік провалля —я ж прикипів, як лишай на

Покликом рівним, гласом облудниммертвих перелік в шерензі іде.

Хто розривав тебе, часе підсудний?

Роде мій древній, де ти, ну де?!

Кістя розтяте лежить по Сибірах,по Біломорах та Соловках.

Пустку лише обляга моя шкіра:вийняли з мене давно

Входять — виходять із мене примари,личчя міняє порожнє єство:і видихається в пазурах пара,душу ж забрали — зоставсь сповиток…***