“Не навмання а полем навпростець”

Не навмання, а полем

Холодить щоки дощик-сіянець,і мокрий холод обнатужив плечі,а під ногами хлюпіт мокротечі.

О чорноземле, тванна, глейкувата.

Повітря у легенях так багато,що, висмикнувши ноги, вознесусь,на тіло відвологле, наче вата,цей дощ несе, важенний, наче брус.

Спинюсь.

Перепочину.

Лиш хвилину.

Мішу ногами босими багно.

То борошенце горбить мені спину,що в клумачку булькоче, як вапно.

Несу його на свято великоднє,несу у вухах гуркоти млина.

Весна близька, але рілля

Усе живе поглинула безодня,а з неї дзвін вечірній

Земля і дощ так тиснуть, що розплющать,і тіло, наче борошно, тече,

Сліди біліють, в клумачкові — гуща.

І ріже дощ обтесаний

Ось так і йду по досі полем битим.

Виціджується борошно вапном.

По саме горло вщерть дощем залитий.

Кому несу?

Куди іду неситий?

Мої ж свята минулися давно…***