Пізня гроза

Так далеко — ледве й видко,як грози сталева ниткапересновує туман,і луни щербатий злитокдеренчить, мов тріслий дзбан.

Так далеко, що й не чутикрапель, спійманих відром.

Біла марля, чорна сутіньпеленають круглий

Дихай, дихай крізь весь простір,крізь набряклу криком

Бовваніє час навпроти…крізь туман іде навпрост?

І несе він, мабуть, м’яту —відсвіжити всі чуття,і полотна непочаті,щоб сповить твоє життя.

Він несе тягар важенний —в роті вічності ковток,вдмуха він тобі в легенісинє полум’я квіток.

І, роздмухавши задуху,наче вогнище в грозу,подарує на потухуще й перлинясту сльозу.***