Навіжений і цар

Уривок з поеми

Брехня возвеличує завжди звитяги,вростають у губи тугі мундштуки,і тріскають сурми гарячі від спраги,а з них вилітають сухі

Обабіч воріт сурмачі захололи,упершись очима в заобрійний мур, —ось їде узвозом гранітний Микола,за ним охоронців та пахолків шнур.

І бамкають дзвони: — Великий,

Великий!

І юрмище суне роззяв, жебраків,не стлумить ніхто навіженого крику:— Миколка-дриголка веде дурбаків!

І спурхують вгору від страху погони,сичання крізь зуби зливається в

Цить!»,та той навіжений, кричить навздогони:— Миколка-брехолка, в землі тобі

Від страху вганяються голови в плечі,ховаються очі і ноги тремтять…— Ти — вовк, ти гієна у шкурі овечій,на кого ведеш бісовражую

І вирвався регіт з трухлявого рота,і блиснула слина в брудній

Та віддані руки сахались

А цар слухав сурми.

І натовп

Спинився на розі: — Ну как вам живётся?

У відповідь вереск: — А як там тобі?

Скривилися губи, страх жевріє в

І регіт підскочив і зник у

І дзвони немовби будили питання:— Ну-як-там-ну-як-там — ну-як-там-тобі?

Цар рушив, та в грудях оте калатаннябудило щокроку занозистий біль.

І маківки дзвонів у проймах дзвіниці,немов навіжені, скажено гули,і хрест Володимира вирвавсь з десниці,летів слідкома і повітря

За спиною знову волав навіжений:— Ти раб піднебесний, ти бісів трупар!

І вернеш ти очі даремно від мене:весь світ божевільний, а я в ньому — цар!

Ти правди боїшся, до лестощів звиклий?

Та муха зелена вже слідьма літа.

Поглянь, кругом тебе відлюддя безликеі в жилах твоїх вже тече блекота.… Невже всі поглухли… Ніхто і не чуєстрашної хули?

Чи вони удають?

Та храм розчахнувся, — луна «алілуя»,обабіч царя вже поклони всі б’ють.

Та верск у вусі дошкульно коловся,літала вкруг нього дрібнесенька тінь.— Невже ж ти вважаєш себе і по досіцарем?

Ти — ніщота смердюча!

Амінь!***