Озираюся: день стертий з пам’яті…
І стискається тіло, і нуриться в ніч.
Страх мов шашіль в тобі.
Голос стиснувсь.
Випрядається певність, світло котиться пріч.
І нема опертя: вовківня та провали,западаєш в пітьму… А чи виринеш?
Ні!
І по щілинах тонко ворушаться жала —чути дотики їхні скупі, крижані.
Лише слух тебе й в’яже зі світом примарним.
Чути голос — та чий: трав’яний, кам’яний?
Він поволі зростав, обсипався почварно;голос стиснутий раптом вуста прочинив,і само по собі з мене вирвалось слово:— О життя! — і завмер.
Та ще ширшим став слух.— О життя! — я гукнув і прислухався знову…— О життя! — я кричав, поки голос не стух.
І вже шепітно губи те слово ліпилиз порожнечі, з імли, сльозяної
А у відповідь чув голос неньки безсилий:— Сину, спи, сину, спи, сину,
І крізь сон мені чути було колискову,неньчин голос і страх, і хворобу приспав.
І прокинувсь — відкрилась сторінка ранкова,і я голосом
Ма-мо» на ній написав…***
