Колискова

Озираюся: день стертий з пам’яті…

І стискається тіло, і нуриться в ніч.

Страх мов шашіль в тобі.

Голос стиснувсь.

Випрядається певність, світло котиться пріч.

І нема опертя: вовківня та провали,западаєш в пітьму… А чи виринеш?

Ні!

І по щілинах тонко ворушаться жала —чути дотики їхні скупі, крижані.

Лише слух тебе й в’яже зі світом примарним.

Чути голос — та чий: трав’яний, кам’яний?

Він поволі зростав, обсипався почварно;голос стиснутий раптом вуста прочинив,і само по собі з мене вирвалось слово:— О життя! — і завмер.

Та ще ширшим став слух.— О життя! — я гукнув і прислухався знову…— О життя! — я кричав, поки голос не стух.

І вже шепітно губи те слово ліпилиз порожнечі, з імли, сльозяної

А у відповідь чув голос неньки безсилий:— Сину, спи, сину, спи, сину,

І крізь сон мені чути було колискову,неньчин голос і страх, і хворобу приспав.

І прокинувсь — відкрилась сторінка ранкова,і я голосом

Ма-мо» на ній написав…***