Уривок з поеми
Брехня возвеличує завжди звитяги,вростають у губи тугі мундштуки,і тріскають сурми гарячі від спраги,а з них вилітають сухі
Обабіч воріт сурмачі захололи,упершись очима в заобрійний мур, —ось їде узвозом гранітний Микола,за ним охоронців та пахолків шнур.
І бамкають дзвони: — Великий,
Великий!
І юрмище суне роззяв, жебраків,не стлумить ніхто навіженого крику:— Миколка-дриголка веде дурбаків!
І спурхують вгору від страху погони,сичання крізь зуби зливається в
Цить!»,та той навіжений, кричить навздогони:— Миколка-брехолка, в землі тобі
Від страху вганяються голови в плечі,ховаються очі і ноги тремтять…— Ти — вовк, ти гієна у шкурі овечій,на кого ведеш бісовражую
І вирвався регіт з трухлявого рота,і блиснула слина в брудній
Та віддані руки сахались
А цар слухав сурми.
І натовп
Спинився на розі: — Ну как вам живётся?
У відповідь вереск: — А як там тобі?
Скривилися губи, страх жевріє в
І регіт підскочив і зник у
І дзвони немовби будили питання:— Ну-як-там-ну-як-там — ну-як-там-тобі?
Цар рушив, та в грудях оте калатаннябудило щокроку занозистий біль.
І маківки дзвонів у проймах дзвіниці,немов навіжені, скажено гули,і хрест Володимира вирвавсь з десниці,летів слідкома і повітря
За спиною знову волав навіжений:— Ти раб піднебесний, ти бісів трупар!
І вернеш ти очі даремно від мене:весь світ божевільний, а я в ньому — цар!
Ти правди боїшся, до лестощів звиклий?
Та муха зелена вже слідьма літа.
Поглянь, кругом тебе відлюддя безликеі в жилах твоїх вже тече блекота.… Невже всі поглухли… Ніхто і не чуєстрашної хули?
Чи вони удають?
Та храм розчахнувся, — луна «алілуя»,обабіч царя вже поклони всі б’ють.
Та верск у вусі дошкульно коловся,літала вкруг нього дрібнесенька тінь.— Невже ж ти вважаєш себе і по досіцарем?
Ти — ніщота смердюча!
Амінь!***
