Хтось в райдугу ввійшов ген там на косогорі,і одяг спалахнув на плечах, і
І стала, наче дух, та постать геть прозора,спинилася на мить, щоб спалахнуть ще
І відблиск залишивсь яскравий у повітрі,та ти його втягнув очима в свою кров,зостались струменіть лиш кольори тендітні,миттєво спрямував до брами в небі крок.
Куди?
В який запас все бачене лягає?
Де сходяться в тобі всі барви та кінці?
Назустріч вийшли, глянь, берези чорні з гаюі розбрелись селом порожнім, як
Сорочки на тину, просвічені снігами:махають?
Кличуть?..
Ні, застерігають
Ой, хмаро, не білій пречисто так над нами —ти смертного вогню удосталь
На рушниках лляних нерукотворні ликивідбилися, та їх гне вітер на шнурку,і колами назад вертають хвилі крику,і райдуга пройшла крізь плоть твою
Вона пройшла крізь кров, і побілила жили,і висушила геть скупі джерельця сліз,і в пам’яті запас майбутності спалила,обвугливши в гаю всі блискавки
Не озирайсь назад: там вже нема нікого;проміння у тобі зійшлося звідусіль.
І ріже сіллю зір чорнобильська дорога,і в жилах шелестить суха сипуча сіль…***
