Ніяковіючицвіте жовтенький підбіл.
Пахнуть трави.
Жовто-зелено, кучерявоберези повняться.
І на прозору волосіньнанизує хмарини жайвір.
Скрипить, розхитана іржаво,при окоренку вербна тінь,мов скаржиться: така
Така ясінь!
Лункі долонітримають склянки сонцеповні,і вінця тануть на губах,і, наче свічка в дзеркалах,плід світиться в жіночім лоні.
І вінця обрію склодувглибоким подихом рівняє, —світлотворящий його дух,скло пронизавши, йде в безкрає.
Від голосу стіна склянащомиті далі відступає —душа прозориться до дна,бо її світлом заливає.***
