Душа прозориться до дна

Ніяковіючицвіте жовтенький підбіл.

Пахнуть трави.

Жовто-зелено, кучерявоберези повняться.

І на прозору волосіньнанизує хмарини жайвір.

Скрипить, розхитана іржаво,при окоренку вербна тінь,мов скаржиться: така

Така ясінь!

Лункі долонітримають склянки сонцеповні,і вінця тануть на губах,і, наче свічка в дзеркалах,плід світиться в жіночім лоні.

І вінця обрію склодувглибоким подихом рівняє, —світлотворящий його дух,скло пронизавши, йде в безкрає.

Від голосу стіна склянащомиті далі відступає —душа прозориться до дна,бо її світлом заливає.***