Я знала те, що будуть сльози, мука,багато праці марної, дрібної,невидної і часто, дуже частодаремне вжитої.
Не тільки надгородиза все те я не жду, а ледве-ледвевід власного картання захищаюсьі ледве стримую докори свого серцяза те, що завинила без вини.
Коли часами в сутіні щоденнійяскрава квітка щастя процвіте,її приймаю не як надгороду, –як дар, як диво, як нежданий рай,відкритий на хвилину з ласки неба,як легендарний з папороті цвіт.
А потім, коли знов наплине сутінь,я думаю: я знала се, я знала,мовчи, душе, спини свій стогін, серце,так мусить
Може, хутко прийдегодина та, коли в сльозах побачу,що я навік зів’яла, помарніла,і квітка щастя раз назавжди зникла,як легендарний з папороті цвіт.
Заплачу я кривавими сльозами, –так, певне, плакали вигнанці з раю, –але й тоді скажу: я знала се, я знала,мовчи, душе, спини свій стогін, серце,так мусить
Хоч би вже не сутінь,а тьма сувора залягла кругом,я ще не здамся, буду прислухатись,чи не заглух в душі мій давній грім,тривожно думкою загляну в саме серце,чи в ньому ще спалахують часамиколишні блискавиці, – а як ні,якщо мене зима пройме до серця,мою весну таємну переможе,мої дивниці-квіти поморозить,то я скажу: ні, я сього не ждала!
Умри, душе, розбийсь, холодне серце,так жить не варт!
Мені себе не жаль,
Коли б же ти мені не помарніла,
Моя небесна квітко, зоре ясна,ти, що світила в найтемніші ночімоїх сумних та хмарних молодощів,що з бур, туманів, через море лютемене вела своїм шляхом злотистим.
Переживи мене!
В холодне, тихе морестрашного небуття не побоюсяна хвилях, золотих від твого світла,поплинути.
Красо моя!
З тобоюніщо не страшно, а без тебе – все,життя, і праця, і кохання навітьмені страшне, – я не стерплю їх, зоре,як ти
Тифліс,
