– Королівно, ясна панно,ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,вбогим лицарем без спадку?– Мій лицарю, любий пане,се мені гірка образа, –я ж не звикла продаватисвого серця за червінці!– Королівно, ясна панно,стану вашому належитьбагряниця і корона,а не ся буденна одіж.– Мій лицарю, любий пане,та невже я вам милішав багряниці та короні,ніж у простих темних шатах?– Королівно, ясна панно,я зовсім безславний лицар,бо від зрадницької зброїумираю вдома, в ліжку.– Мій лицарю, любий пане,хай впаде за зраду сором,слави ж маєте доволі:ви обранець королівни.– Королівно, ясна панно,чує серце, що загину, –хто ж вас буде боронитивід неслави, поговору?– Мій лицарю, любий пане,не боюсь я поговору, –все чиню по власній волі,бо на те я королівна.– Королівно, ясна панно,тяжко буде вам дивитись,як мене ховати будутьпростим звичаєм, непишно.– Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,якби мала вас ховати?– Королівно, ясна панно,заклинаю вас коханням,майте гідність і в жалобі,як належить королівні.– Мій лицарю, любий пане,нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо –непрозора, горда туга…* *
У сільській убогій церквіграють Requiem органи,хор голосить Miserere,люд зітхає De profundis.
В домовині труп лицарський,біля нього королівнастала тихо та поважно,мов до шлюбу наречена.
Не тремтить серпанок чорний,що вкрива її обличчя,і горить спокійним світлому руці воскова свічка.
По кутках дівчата плачуть,а в юрбі йдуть
Он ота його
Он ота вінка
Он ота босоніж біглаі ловила за
Хто ж ота, що стала поручколо гробу?» –
Королівна».* *
У палаті королівськійтемний смуток і тривогасеред челяді двірської, –щось король сьогодні гнівний:очі мечуть стріли гострі,гучно брязкають остроги,руки стиснулися міцнона хресті злотистім шпаги.
На порозі паж маленькийстав наляканий, несмілийі промовив ледве
Ясна панна там
Твердим голосом відмовивгнівний владар:
Що ж, хай прийде,хай почує привселюдновід отця свого прокляття».
Ще не встиг король скінчитислів безжалісних, недобрих,як в юрмі
Гей, дорогу
Поміж лицарів блискучих,поміж дам препишно вбранихкоролівна йде поволіу буденних чорних шатах,без серпанку й покривала,з непокритою косою;не спуска очей журливих,не схиля блідого чола.
Затаїло дух лицарство,пишні дами всі поблідли,ждуть, мов грому серед бурі,королівського прокляття.
Але що се? тихо й смутнозабринів старечий
Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя
Ледве вчула королівнату лагідну, тиху мову,затремтіла вся і впала,мов росиночка, додолу.
Мов росинка, що холодната бліда трималась довго,цілу ніч на верховітті,поки сонце не
У палати королівськізагостили жаль і туга, –се були найвищі гості,та прийшли без етикети.,
Кімполунг
