Кілька здряпин на дні казана

Ти поряд ніби Бог, і ніби Бог —

Покинутий давно, та не забутий,

Вертаємось з життя, немов прочани з Мекки:знесилені тіла та душі

Стончились, мов папір, і вижовкли обличчя,і погляди взялись коростами іржі.

По обрію йдемо в лахманаччі велично —тут відчахнеться тінь від тіла на межі.

Ми бачимо себе на відстані, як в лупу:які ж ми нікудишні, здорожені які.

Нам щедро намірялось, та наділялось скупо:картоплі лушпайки та висівки давкі.

Та ж щасно нам було в кріпацькому колгоспі,бо знали, знали ми, чого воли ревуть.

Безпаспортні єства уперто рвались в простір,та не змогли здолать весняну каламуть.

З-за обрію в село приходили по душі,і міряли життя прожите — трудоднем,і мурувався рай, росли на вербах груші,і починався день, освячений

Ковтьобами ж в село забрьохані верталисьз обіцяних вершин знетямлені батьки, —пощерблені, важкі, мов камінці з-під рала,по спинах їх шмагали дощані батожки.

По обріях життя чіткі ходили тіні,на циферблаті дня все карбувався крок.

Зривався голос чийсь в хліві від

Нема корівки в нас.

Зоставсь один ціпок.

Покинули б хоча б налигача для мене,аби дитячих мук не бачити мені…— Як вижити змогли? — дивуюсь й досі, нене,на прілих колосках, по норах, в бур’яні?

В суспільнім казані з-під ложок кілька здряпинзосталося на дні, що зблиснули, як

По жилах й досі ще струмує кілька крапель,які я з казана тоді вхопити зміг.

На обрійній межі відчахуються тіні,та легкості ніхто від того не відчув.

Бо мури височать навколо ще камінні…— Іди, і не вертайсь! — я сам собі

Зотліло вже давно все домоткане дрантя,і оголивсь каркас — відкривсь бетонний рай.

Казенний чути крок у токоті курантів,рот завчено розкривсь, щоб вигукнуть:

Ура!»***