Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено,розчахнуто живу між «вчора» і «тепер»,і клопоти мої дрібним-дрібні щоденні:дивитися у глиб незрушених озері згадувати те, чого давно немає:б’є перепел в житах, що стали, наче мур,виблискує коса і простір відкриває,і золотий покіс ляга за батьком в шнур.
Барильце в осоці настуджує вологу,і я на колоску хитаюсь, мов пташок,безклопітний, легкий, веселий, хвалить Бога,і дрібно, як зерно, розтрушую смішок.
Серпневий вітерець роздмухує волосся,кружля залітний джміль довкола голови —та спалахнув метал, і батько впав в покоси,і біг швидкий вогонь, і хліб нещадно тлив.
І димом затягло все небо, все заткало,підпаленим крилом ледь жайвір тріпотів,і я, налитий вщерть розтопленим металом,крізь щілини в диму із посвистом
Вже прірва кругова наповнилась дощами,і ногу я заніс, щоб час переступить,але чомусь спинивсь і думаю роками:на кого полишить оту жнив’ярську мить?***
