Довго я не хотіла коритись весні,
Не хотіла її вислухати,
Тії речі лагідні, знадні,
Я боялась до серця
Ні, не клич мене, весно, – казала я їй,
Не чаруй і не ваб надаремне.
Що мені по красі тій веселій, ясній?
В мене серце і смутне, і темне».
А весна гомоніла:
Послухай мене!
Все коряться міцній моїй владі:
Темний гай вже забув зимування
І красує в зеленім наряді;
Темна хмара озвалася громом гучним,
Освітилась огнем блискавиці;
Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним;
Все коряться мені, мов цариці;
Хай же й темнеє серце твое
І на спів мій веселий озветься,
Бо на нього озвалося все, що живе,
В тебе ж серце живе, бо ще
Тихо думка шепоче:
Не вір тій
Та даремна вже та осторога,
Вже прокинулись мрії і співи в
Весно, весно, – твоя перемога!
