Люди бояться вночі кладовища,жаских казок і непевних примар,страшно і вдень їм сумних катафалків,чорної ризи, і ладану, й мар.
Я не боюся того, тільки смутнопоглядом поїзд сумний проведу;любії тіні мене проводжаютьв час, коли я з кладовища
Я не боюсь їх, я з тугою рукивдень і вночі простягаю до них.
Ох, якби ножна з країни розлукивикликать постаті любих, рідних!
Спогади-душі зо мною лишились,будуть зо мною, поки я жива,погляду, дотику, слова
Ох, якби мала портрети-слова!
Рухи, і голос, і погляд коханих,
Я б не боялась, любила б я
Спогад живий до живої говорить,мертва могила над смертю мовчить,і про страшну таємницю під неюголос похованих в ній не кричить.
Я не боюся – мовчазна могиланам не з’ясує, що діється в ній.
Вас я боюся, ви, труни живіїмрій наших спільних, любові, надій.
Вас я боюся – ви, зрадники-друзі.
Тільки не ваших ворожих речей,я не боюся погроз і докорів,ні, я боюсь ваших любих очей,голосу вашого милого страшно,рухів, обличчів, таких чарівних,все, що в душі вашій діється скрито,вчую я вмить, прочитаю по них.
Раптом побачу спотворені мрії,мертві надії, зотлілу любов,мертва душа гляне в очі марою,в жилах мені заморозить всю кров.
Мертва душа буде жаско мовчати,а заговорить могила
Я не боюся вночі кладовища,але страшні мені й вдень ті слова…
