Виснажується день,забарвлюється тиша,крізь глицю швидко дише —колише павукав розірваній мережці,і полум’я зникав зотлілій головешці.
Взялося холодкомскуйовджене волосся,відлуння обідкомскотилось в безголосся.
На ширину очейслух розгортавсь крилато,і страх з глухим мечемв кущах ставав на чати.
Втопивши ноги в мох,затамувавши подих,я виникав, як бог,що сам собі на подивцю тишу сотворив,а в ній — усе це суще,та й задививсь згорина світ скороминущий.***