Енеїда Частина третя


Частина

Еней-сподар, посумовавши,

Насилу трохи вгамовавсь;

Поплакавши і поридавши,

Сивушкою почастовавсь;

Но все-таки його

І коло серденька крутило,

Небіжчик часто щось вздихав;

Він. моря так уже боявся,

Що на богів не

І батькові не довіряв.

А вітри ззаду все

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї

По чорним пінявим водам.

Гребці і весла

Та, сидя, люлечки

І кургикали пісеньок:

Козацьких, гарних запорозьких,

А які знали, то

Вигадовали бриденьок.

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину,

І неня як свою

З двора провадила в поход;

Як під Бендер’ю воювали,

Без галушок як помирали,

Колись як був голодний год.

Не так-то діється все хутко,

Як швидко кажуть нам казок;

Еней наш плив хоть дуже прудко,

Та вже ж він плавав не деньок;

Довгенько по морю щось

І сами о світі не знались,

Не знав троянець ні один,

Куди, про що і як швендюють,

Куди се так вони мандрують,

Куди їх мчить Анхізів син.

От так поплававши

І поблудивши по морям,

Як ось і землю видно стало,

Побачили кінець бідам!

До берега якраз пристали,

На землю з човнів

І стали тута оддихать.

Ся Кумською земелька звалась,

Вона троянцям сподобалась,

Далось і їй троянців знать.

Розгардіяш настав троянцям;

Оп’ять забули горювать;

Буває щастя скрізь поганцям,

А добрий мусить пропадать.

І тут вони не шановались,

А зараз всі і потаскались,

Чого хотілося шукать:

Якому меду та горілки,

Якому — молодиці, дівки,

Оскому щоб з зубів зігнать.

Були бурлаки сі моторні,

Тут познакомились той час,

З диявола швидкі, проворні,

Підпустять москаля якраз.

Зо всіми миттю побратались,

Посватались і покумались,

Мов зроду тутечка жили;

Хто мав к чому яку кебету,

Такого той шукав бенкету,

Всі веремію підняли.

Де досвітки, де

Або весілля де було,

Дівчата де і молодиці,

Кому родини надало,

То тут троянці і вродились;

І лиш гляди, то й

Коло жінок там ворожить,

І, чоловіків підпоївши,

Жінок, куди хто знав, повівши,

Давай по чарці з ними пить.

Які ж були до карт охочі,

То не сиділи дурно тут;

Гуляли часто до

В ніска, в пари, у лави, в жгут,

У памфиля, в візка і в кепа,

Кому ж із них була дотепа,

То в гроші грали в сім листів,

Тут всі по волі забавлялись,

Пили, іграли, женихались.

Ніхто без діла не сидів.

Еней один не веселився,

Йому немило все було;

Йому Плутон та батько

І пекло в голову ввійшло.

Оставивши своїх гуляти,

Пішов скрізь по полям шукати.

Щоб хто дорогу показав:

Куди до пекла мандровати,

Щоб розізнати, розпитати,

Бо в пекло стежки він не знав.

Ішов, ішов, аж з русих

В три ряди капав піт на ніс,

Як ось забачив щось і уздрів,

Густий пройшовши дуже ліс.

На ніжці курячій

То хатка дуже

І вся вертілася кругом;

Він, до тії прийшовши хати,

Хазяїна став викликати,

Прищурившися під вікном.

Еней стояв і дожидався,

Щоб вийшов з хати хто-небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть,

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах.

Еней, таку уздрівши цяцю,

Не знав із ляку, де стояв;

І думав, що свою всю

Навіки тута потеряв,

Як ось до його

Яга ся і заговорила,

Роззявивши свої

Гай, гай же, слихом послихати,

Анхізенка у віч видати,

А як забрів ти в сі міста?

Давно тебе я

І думала, що вже пропав;

Я все дивлюсь та визираю,

Аж ось коли ти причвалав.

Мені вже розказали з неба,

Чого тобі пильненько

Отець твій був у мене тут».

Еней сьому

І баби сучої спитався,

Як відьму злую сю

Я Кумськая зовусь Сівілла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа.

Давно живу на світі я!

При Шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу сарану зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То вся здригнусь, мовби мала.

На світі всячину я знаю,

Хоть нікуди і не ходжу,

І людям в нужді помагаю,

І їм на звіздах ворожу:

Кому чи трясцю одігнати,

Од заушниць чи пошептати,

Або і волос ізігнать;

Шепчу — уроки проганяю,

Переполохи виливаю,

Гадюк умію замовлять.

Тепер ходімо лиш в каплицю,

Там Фебові ти

І обіщай йому телицю,

А послі гарно помолись.

Не пожалій лиш

Для Феба світлого,

Та і мені що перекинь;

То ми тобі таки щось скажем,

А може, в пекло шлях покажем,

Іди утрись і більш не слинь».

Прийшли в каплицю перед Феба,

Еней поклони бити став,

Щоб із блакитного Феб

Йому всю ласку показав.

Сівіллу тут замордовало.

І очі на лоб позганяло,

І дибом волос став сідий;

Клубком із рота піна билась;

Сама ж вся корчилась, кривилась,

Мов дух вселився в неї злий.

Тряслась, кректала, побивалась,

Як бубен, синя стала вся;

Упавши на землю, качалась,

У барлозі мов порося.

І чим Еней молився більше,

То все було Сівіллі гірше;

А послі, як перемоливсь,

З Сівілли тілько піт котився;

Еней же на неї дивився,

Дрижав од страху і трусивсь.

Сівілла трохи очуняла,

Отерла піну на

І до Енея

Приказ од Феба в сих

Така богів олімпських рада,

Що ти і вся твоя

Не будете по смерть в Риму;

Но що тебе там будуть знати,

Твоє імення вихваляти,

Но ти не радуйся сьому.

Іще ти вип’єш добру повну,

По всіх усюдах будеш ти;

І долю гірку,

Готовсь свою не раз клясти.

Юнона ще не вдовольнилась,

Її злоба щоб

Хотя б на правнуках твоїх;

Но послі будеш жить по-панськи,

І люди всі твої

Забудуть всіх сих бід своїх».

Еней похнюпивсь, дослухався,

Сівілла що йому верзла,

Стояв, за голову узявся,

Не по йому ся річ

Трохи мене ти не морочиш,

Не розчовпу, що ти

Еней Сівіллі

Диявол знає, хто з вас бреше,

Трохи б меж було не легше,

Якби я Феба не просив.

Та вже що буде, те і буде,

А буде те, що бог нам дасть;

Не ангели — такії ж люде,

Колись нам треба всім пропасть.

До мене будь лиш ти ласкава,

Услужлива і нелукава,

Мене до батька поведи;

Я проводився б ради

Побачити пекельні муки,

Ану, на звізди погляди.

Не перший я, та й не послідній,

Іду до пекла на поклон:

Орфей, який уже негідний,

Та що ж йому зробив Плутон;

А Геркулес як увалився,

То так у пеклі розходився,

Що всіх чортяк порозганяв.

Ану!

Черкнім—а для

Тобі я дам на дві

Та ну ж!

Скажи, щоб я вже

Огнем, як бачу, ти

Йому дала яга

Ти пекла, бачу, ще не знаєш,

Не мил тобі уже десь світ,

Не люблять в пеклі жартовати,

Повік тобі дадуться знати,

От тілько ніс туди посунь;

Тобі там буде не до чмиги,

Як піднесуть із оцтом фиги,

То зараз вхопить тебе лунь.

Коли ж сю маєш ти

У батька в пеклі побувать.

Мені дай зараз за роботу,

То я приймуся мусовать,

Як нам до пекла

І там на мертвих подивитись;

Ти знаєш — дурень не бере;

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той хоть з батька, то здере.

Поким же що, то ти

Того, що я тобі скажу,

І голови собі не

Я в пекло стежку покажу:

В лісу великому, густому,

Непроходимому,

Якеєсь дерево росте;

На нім кислиці не

Ростуть — як жар, всі золотії,

І деревце те не товсте.

Із дерева сього

Ти мусиш гілку хоть одну;

Без неї-бо ні

Не можна перед сатану;

Без гілки і назад не

І душу з тілом ти погубиш,

Плутон тебе закабалить.

Іди ж та пильно приглядайся,

На всі чотири озирайся,

Де деревце те заблищить.

Зломивши ж, зараз убирайся,

Якмога швидше утікай;

Не становись, не

І уха чим позатикай;

Хоть будуть голоса кричати,

Щоб ти оглянувся, прохати,

Гляди, не озирайсь, біжи.

Вони, щоб тілько погубити,

То будуть все тебе манити;

От тут себе ти покажи».

Яга тут чортзна-де дівалась,

Еней остався тілько сам,

Йому все яблуня здавалась,

Покою не було очам;

Шукать її Еней попхався,

Втомивсь, засапавсь, спотикався,

Поки прийшов під темний ліс;

Коловсь сердешний об тернину,

Пошарпався ввесь об шипшину,

Було таке, що рачки ліз.

Сей ліс густий був несказанно.

І сумно все в йому

Щось вило там

І страшним голосом ревло;

Еней, молитву

І шапку цупко підв’язавши,

В лісную гущу і пішов;

Ішов і утомивсь чимало,

І надворі тогді смеркало,

А яблуні ще не знайшов.

Уже він починав боятись,

На всі чотири озиравсь;

Трусивсь, та нікуди діватись,

Далеко тяжко в ліс забравсь;

А гірще ще його злякало,

Як щось у очах засіяло,

От тут-то берега пустивсь;

А послі дуже удивився,

Як під кислицей

За гілку зараз ухвативсь.

І, не подумавши німало,

Нап’явсь, за гілечку смикнув,

Аж дерево те затріщало,

І зараз гілку одчахнув.

І дав чимдуж із лісу драла,

Що аж земля під ним дрижала,

Біг так, що сам себе не чув;

Біг швидко, не остановлявся,

Увесь об колючки подрався;

Як чорт, у реп’яхах ввесь був.

Прибіг к троянцям,

І оддихати простягнувсь;

Як хлюща, потом ввесь облився,

Трохи-трохи не захлебнувсь.

Звелів з бичні волів пригнати,

Цапів з вівцями припасати,

Плутону в жертву принести,

І всім богам, що пеклом

І грішних тормошать і давлять,

Щоб гніву їм не навести.

Як тілько темна та

Із неба зслизла чорна ніч,

Година ж стала балагурна,

Як звізди повтікали пріч,

Троянці всі заворушились,

Завештались,

На жертву приганять биків;

Дяки з попами позбирались,

Зовсім служити всі прибрались,

Огонь розкладений горів.

Піп зараз взяв вола за

І в лоб обухом зацідив,

І, взявши голову між ноги,

Ніж в черево і засадив;

І вийняв тельбухи з кишками.

Розклав гарненько їх

І пильно кендюх розглядав;

Енею послі божу

І всім троянцям добру долю,

Мов по звіздам, все віщовав.

Як тут з скотиною

І харамаркали дяки,

Як вівці і цапи дрочились,

В різницях мов ревли бики;

Сівілла тут де не взялася,

Запінилася, і тряслася,

І галас зараз

К чортам ви швидше всі ізгиньте,

Мене з Енеєм тут покиньте,

Не ждіть, щоб тришия дала.

А ти,— мовляла ко

Моторний, смілий молодець,

Прощайся з юрбою своєю,

Ходім лиш в пекло — там

Нас твій давно вже

І, може, без тебе скучає.

Ану, пора чимчиковать.

Возьми на плечі з хлібом клунок;

Нехай йому лихий прасунок,

Як голодом нам помирать.

Не йди в дорогу без запасу,

Бо хвіст од голоду надмеш;

І де-где іншого ти

І крихти хліба не найдеш.

Я в пекло стежку протоптала,

Я там не раз, не два бувала,

Я знаю тамошній народ;

Дорожки всі, всі уголочки,

Всі закоморочки,

Уже не первий знаю год».

Еней в сю путь якраз зібрався,

Шкапові чоботи набув,

Підтикався,

І пояс цупко підтягнув;

А в руки добру взяв дрючину,

Обороняти злу личину,

Як лучиться де, од собак.

А послі за руки взялися,

Прямцем до пекла поплелися,

Пішли на прощу до чортяк.

Тепер же думаю, гадаю,

Трохи не годі і писать;

Ізроду пекла я не знаю,

Нездатний, далебі, брехать;

Хіба, читателі, пождіте,

Вгамуйтесь трохи, не галіте,

Піду я до людей старих,

Щоб їх о пеклі розпитати,

І попрошу їх розказати,

Що чули од дідів своїх.

Вергілій же, нехай царствує,

Розумненький був чоловік,

Нехай не вадить, як не чує,

Та в давній дуже жив він вік.

Не так тепер і в пеклі стало,

Як в старину колись

І як покійник написав;

Я, може, що-небудь прибавлю,

Переміню і що оставлю,

Писну — як од старих чував.

Еней з Сівіллою хватались,

До пекла швидше щоб прийти,

І дуже пильно приглядались,

До пекла двері як найти.

Як ось перед якуюсь

Прийшли, і в ній велику

Знайшли, і вскочили туди.

Пішли під землю темнотою,

Еней все щупався рукою,

Щоб не ввалитися куди.

Ся улиця вела у пекло,

Була вонюча і грязна;

У ній і вдень було, мов смеркло,

Од диму вся була чадна;

Жила з сестрою тут Дрімота,

Сестра же звалася Зівота,

Поклон сі перші

Тімасі нашому

З його старою

А послі далі повели.

А потім Смерть до

Їм воздала косою честь;

Наперед стоя калавуру,

Який у її мосці єсть:

Чума, война, харцизтво, холод,

Короста, трясця, парші, голод;

За сими ж тут стояли в ряд:

Холера, шолуді,

І всі мирянські, знаєш, лиха,

Що нас без милості морять.

Іще ж не все тут окошилось,

Іще брела ватага лих:

За смертію слідом

Жінок, свекрух і мачух злих.

Вітчими йшли, тесті-скуп’яги,

Зяті і свояки-мотяги,

Сердиті шурини, брати,

Зовиці, невістка,

Що все гризуться без умовки

І всякі тут були кати.

Якіїсь злидні ще стояли,

Жовали все в зубах папір,

В руках каламарі держали,

За уха настромляли пір.

Се все десятські та соцькії,

Начальники, п’явки людськії,

І всі прокляті писарі;

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

За сими йшли святі понури,

Що не дивились і на світ,

Смиренної були натури,

Складали руки на живіт;

Умильно богу все молились,

На тиждень дні по три

І вслух не лаяли людей;

На чотках мир

І вдень ніколи не гуляли,

Вночі ж було не без гостей.

Насупротив сих

Квартал був цілий волоцюг,

Моргух, мандрьох, ярижниць,

І бахурів на цілий плуг;

З обстриженими головами,

З підрізаними

Стояли хльорки наголо.

І панночок фільтифікетних,

Лакеїв, гарних і дотепних,

Багацько дуже щось було.

І молодиці молоденькі,

Що вийшли замуж за старих,

Що всякий час були

Потішить парнів молодих,

І ті тут молодці стояли,

Що недотепним

Для них сімейку розплодить;

А діти гуртові кричали,

Своїх паньматок проклинали,

Що не дали на світі жить.

Еней хоть сильно тут

Такій великій новині,

Та вже од страху так трусився,

Мов сидя охляп на коні.

Побачивши ж іще іздалі,

Які там дива

Кругом, куди ні поглядиш,

Злякавсь, к Сівіллі прихилився.

Хватавсь за дергу і тулився,

Мов од кота в коморі миш.

Сівілла в дальший путь

Не баскаличивсь би та йшов;

І так швиденько поспішала,

Еней не чув аж підошов,

Хватаючися за ягою;

Як ось уздріли пред

Чрез річку в пекло перевіз.

Ся річка Стіксом називалась,

Сюди ватага душ збиралась,

Щоб хто на той бік перевіз.

І перевізчик тут явився,

Як циган, смуглой цери був,

Од сонця ввесь він

І губи, як арап, оддув;

Очища в лоб позападали,

Сметаною позапливали.

А голова вся в ковтунах;

Із рота слина все котилась,

Як повстка, борода скомшилась,

Всім задавав собою страх.

Сорочка, зв’язана узлами.

Держалась всилу на плечах,

Попричепляна мотузками,

Як решето, була в дірках;

Замазана була на палець,

Засалена, аж капав смалець,

Обутий в драні постоли,

Із дір онучі волочились,

Зовсім, хоть вижми, помочились,

Пошарпані штани були.

За пояс лико одвічало,

На йому висів гаманець;

Тютюн, і люлька, і кресало,

Лежали губка, кремінець.

Хароном перевізчик звався,

Собою дуже величався,

Бо і не в шутку був божок:

З крючком весельцем погрібався,

По Стіксові, як стрілка, мчався,

Був човен легкий, як пушок.

На ярмарку як

Або на красному

До риби товпляться миряне,

Було на сьому так лугу.

Душа товкала душу в боки,

І скрекотали, мов сороки;

Той пхавсь, той сунувсь, інший ліз:

Всі м’ялися, перебирались,

Кричали, спорили і рвались,

І всяк хотів, його щоб віз,

Як гуща в сирівці іграє,

Шиплять, як кваснуть, буряки,

Як против сонця рій гуляє.

Гули сі так небораки,

Харона, плачучи, прохали,

До його руки простягали,

Щоб взяв з собою на каюк,

Но сей того плачу байдуже,

На просьби уважав не дуже:

Злий з сина був старий дундук.

І знай, що все веслом махає,

І в морду тиче хоч кому,

Од каюка всіх одганяє,

А по вибору

Потрошечку в човен

І зараз човен одпихає,

На другий перевозить бік:

Кого не візьме, як затнеться,

Тому сидіти доведеться,

Гляди — і цілий, може, вік.

Еней в кагал сей як убрався,

Щоб зближитися к порому,

То з Палінуром повстрічався,

Штурмановав що при йому.

Тут Палінур пред ним заплакав,

Про долю злу свою балакав,

Що через річку не везуть;

Но баба зараз розлучила,

Енею в батька загвоздила,

Щоб довго не базікав тут,

Попхались к берегу поближче,

Прийшли на самий перевіз,

Де засмальцьований

Вередовав, як в греблі біс;

Кричав, буцімто навіжений,

І кобенив народ хрещений,

Як водиться в шинках у нас;

Досталось родичам сердешним,

Не дуже лаяв словом, гречним,

Нехай же зносять в добрий час.

Харон, таких гостей уздрівши,

Оскілками на їх дививсь,

Як бик скажений заревівши,

Запінивсь дуже і

Відкіль такії се мандрьохи,

І так уже вас тут не трохи,

Якого чорта ви прийшли?

Вас треба хати холодити!

Вас треба так опроводити,

Щоб ви і місця не найшли.

Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту,

Я вам потиличника дам;

Поб’ю всю пику, зуби, морду,

Аж не пізна вас дідько сам;

Ійон же як захрабровали,

Живі сюди примандровали,

Бач, гиряві, чого хотять!

Не дуже я на вас покваплюсь,

Тут з мертвими ось не управлюсь,

Що так над шиєю стоять».

Сівілла бачить, що не шутка,

Бо дуже сердиться Харон,

Еней же був собі плохутка,

Дала стариганю

Та ну, на нас лиш придивися,

Сказала,— дуже не гнівися,

Не сами ми прийшли сюди;

Хіба ж мене ти не пізнаєш,

Що так кричиш, на нас

Оце невидані біди!

Ось глянься, що оце такеє!

Утихомирся, не бурчи;

Ось деревце, бач, золотеє,

Тепер же, коли хоч, мовчи».

Потім все дрібно розказала.

Кого до пекла проводжала,

До кого, як, про що, за

Харон же зараз схаменувся,

Разів з чотири

І з каючком причалив к ним.

Еней з Сівіллою своєю,

Не мішкавши, в човен ввійшли;

Кальною річкою

На той бік в пекло попливли;

Вода в розколини лилася,

Що аж Сівілла піднялася,

Еней боявсь, щоб не втонуть,

Но пан Харон наш потрудився,

На той бік так перехопився.

Що нільзя оком ізмигнуть.

Приставши, висадив на землю;

Взяв пів-алтина за труди,

За працьовиту свою греблю,

І ще сказав, іти куди.

Пройшовши відсіль гонів з двоє,

Побравшись за руки обоє,

Побачили, що ось

У бур’яні бровко муругий,

Три голови мав пес сей мурий,

Він на Енея загарчав.

Загавкав грізно в три язики.

Уже був кинувсь і кусать,

Еней підняв тут крик великий,

Хотів чимдуж назад втікать.

Аж баба хліб бровку

І горло глевтяком заткнула,

То він за кормом і погнавсь;

Еней же з бабою старою,

То сяк, то так, попід рукою,

Тихенько од бровка убравсь.

Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на інший світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд,

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобнії крики,

Там мука грішним не мала,

Еней з Сівіллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.

Смола там в пеклі

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!

Панів за те там

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.

Огненним пруттям

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ,

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штрикали,

Щоб не хапались умирать.

Робили рознії їм муки,

Товкли у мужчирях їх руки,

Не важились щоб убивать.

Багатим та скупим

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не

Та по чужим куткам живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило

І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили,

Та тілько грошики

І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не

Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не

В руках, а волю їм дали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були,

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип’ячих сіркой казанах.

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.

І ті були там лигоминці,

Піддурювали що дівок,

Що в вікна дрались по

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали.

Підманювали, улещали,

Поки добрались до кінця;

Поки дівки од

До самого товстіли носу,

Що сором послі до вінця.

Були там купчики проворні,

Що їздили по

І на аршинець на

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі.

І ті, що фиги-миги возять,

Що в баклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плуги;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький, шаповальський

Кипіли в пеклі всі в смолі.

Там всі невірні і христьяне,

Були пани і мужики,

Була тут шляхта і мішане,

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі,

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряни і попи.

Гай! гай! та нігде правди діти,

Брехня ж наробить лиха більш;

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш,

Великії терпіли муки,

Їм зв’язані були і руки,

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться,

Що пише, не остережеться,

Який же втерпить його хрін!

Якусь особу

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорому, без бога

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.

Еней як відсіль

І далі трохи одійшов.

То на другеє нахопився,

Жіночу муку тут найшов.

В другім зовсім сих

Піджарьовали, як у бані,

Що аж кричали на чім світ;

Оці-то галас ісправляли,

Гарчали, вили і пищали,

Після куті мов на живіт.

Дівки, баби і

Кляли себе і ввесь свій рід.

Кляли всі жарти, вечерниці,

Кляли і жизнь, і білий світ;

За те їм так там задавали,

Що через міру

І верховодили над всім;

Хоть чоловік і не онеє,

Коли же жінці, бачиш, теє,

Так треба угодити їй,

Були там чесні пустомолки,

Що знали весь святий закон,

Молилися без

І били сот по п’ять поклон,

Як в церкві між людьми

І головами все хитали;

Як же були на самоті,

То молитовники ховали,

Казились, бігали,

І гірше дещо в темноті.

Були і тії там панянки,

Що наряджались напоказ:

Мандрьохи, хльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі

За те, що жирно дуже

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушовали губи,

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на них глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих

І мишаком їх поморили,

Щоб послі гарно

І з парубками поводитись,

На світі весело

І не голодним умирать.

Якіїсь мучились там

З куделями на головах;

Се чеснії, не потіпахи,

Були тендітні при людях;

А без людей — не можна знати,

Себе чим мали забавляти,

Про те лиш знали до дверей.

Їм тяжко в пеклі докоряли,

Смоли на щоки наліпляли,

Щоб не дурили так людей.

Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоч не своєю,

Причаровать к собі кого б;

Із ріпи підставляли зуби,

Ялозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якіїсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

В которих не було грудей.

За сими по ряду

В розпалених

Старі баби, що все ворчали,

Базікали о всіх ділах.

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали,

Та з хлопцями як гарцювали,

Та й по дитинці привели.

Відьом же тут

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти

І без ветушки на клубок;

На припічках щоб не орали,

У комини щоб не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах.

А зводницям таке робили,

Що цур йому вже і казать,

На гріх дівок що

І сим учились промишлять;

Жінок од чоловіків

І волоцюгам

Рогами людський лоб квітчать;

Щоб не своїм не торговали,

Того б на одкуп не давали,

Що треба про запас держать.

Еней там бачив щось

Кип’ящих мучениць в смолі,

Як з кабанів топилось сало,

Так шкварилися сі в огні;

Були і світські, і черниці,

Були дівки і молодиці,

Були і паньї, й панночки;

Були в свитках, були в охвотах,

Були в дульєтах і в капотах,

Були всі грішні жіночки.

Но се були все осужденні,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив

Огонь, недавно хто умер.

Сі всі були в другім загоні,

Як би лошата або коні,

Не знали попадуть куда;

Еней, на перших

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.

Еней, ввійшовши в сю кошару,

Побачив там багацько душ,

Вмішавшися між сю отару,

Як між гадюки чорний уж.

Тут розні душі походжали,

Все думали та все гадали.

Куди-то за гріхи їх впруть.

Чи в рай їх пустять веселитись,

Чи, може, в пекло

І за гріхи їм носа втруть.

Було їм вільно

Про всякії свої діла,

І думати, і мізковати

Яка душа, де, як жила;

Багатий тут на смерть гнівився,

Що він з грішми не розлічився,

Кому і кілько треба дать;

Скупий же тосковав, нудився,

Що він на світі не

І що не вспів і погулять,

Сутяга толковав

І що то значить наш Статут,

Розказовав свої прокази,

На світі що робив сей плут,

Мудрець же фізику провадив,

І толковав якихсь монадів,

І думав, відкіль взявся світ?

А мартопляс кричав, сміявся,

Розказовав і дивовався,

Як добре знав жінок дурить.

Суддя там признавався сміло,

Що з ґудзиками за

Таке переоначив діло,

Що, може б, навістив Сибір;

Та смерть ізбавила косою,

Що кат легенькою

Плечей йому не покропив.

А лікар скрізь ходив з ланцетом,

З слабительним і

І чванивсь, як людей морив.

Ласощохлисти походжали,

Всі фертики і паничі,

На пальцях ногтики кусали,

Розприндившись, як павичі;

Все очі вгору піднімали,

По світу нашому вздихали,

Що рано їх побрала смерть;

Що трохи слави учинили,

Не всіх на світі подурили,

Не всім успіли морду втерть.

Моти, картьожники,

І весь проворний чесний род;

Лакеї, конюхи і слуги,

Всі кухарі і скороход,

Побравшись за руки,

І все о плутнях говорили,

Які робили, як жили,

Як паній і панів дурили,

Як по шинках вночі

І як з кишень платки тягли.

Там придзигльованки журились,

Що нікому вже підморгнуть,

За ними більш не волочились,

Тут їх заклекотіла путь;

Баби тут більш не

І простодушних не дурили.

Які ж дівок охочі бить,

Зубами з серця скреготали,

Що наймички їх не

І не хотіли їм годить.

Еней уздрів свою Дідону,

Ошмалену, мов головня,

Якраз по нашому

Пред нею шапочку

Здорова!

Глянь… де ти взялася?

І ти, сердешна,

Із Карфагена аж сюда?

Якого біса ти спеклася,

Хіба на світі нажилася?

Чорт мав тобі десь і стида.

Така смачная молодиця,

І глянь!

Умерла

Рум’яна, повна, білолиця,

Хто гляне, то лизне губки;

Тепер з тебе яка утіха?

Ніхто не гляне і для сміха,

Навік тепер пропала ти!

Я, далебі, в тім не виною,

Що так роз’їхався з тобою,

Мені приказано втекти.

Тепер же, коли хоч,

І нумо жить так, як жили,

Тут закурім, заженихаймось,

Не розлучаймось ніколи;

Ходи, тебе я помилую,

Прижму до

Йому ж Дідона

Сказала:

К чорту убирайся,

На мене більш не

Не лізь!

Бо розіб’ю і

Сказавши, чортзна-де пропала,

Еней не знав, що і робить,

Коли б яга не закричала,

Що довго годі говорить,

То, може б, там і застоявся,

І, може, той пори дождався,

Щоб хто і ребра полічив:

Щоб з вдовами не женихався,

Над мертвими не наглумлявся,

Жінок любов’ю не морив.

Еней з Сівіллою

В пекельную подалі глуш;

Як по дорозі

З громадою знакомих душ.

Тут всі з Енеєм обнімались,

Чоломкались і ціловались,

Побачивши князька свого;

Тут всяк сміявся, реготався,

Еней до всіх їх доглядався,

Знайшов з троянців ось кого:

Педька,

Терешка,

Шеліфона,

Панька,

Охріма і Харка,

Леська,

Олешка і Сізьона,

Пархома,

Їська і Феська,

Стецька,

Ониська,

Опанаса,

Свирида,

Лазаря,

Тараса,

Були Денис,

Остап,

І всі троянці, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

Тут був Вернигора Мусій.

Жидівська школа завелася,

Великий крик всі підняли,

І реготня де не взялася,

Тут всяку всячину верзли;

Згадали чорт знає колишнє,

Балакали уже і лишнє,

І сам Еней тут розходивсь;

Щось балагурили довгенько,

Хоч ізійшлися і раненько,

Та пан Еней наш опізнивсь.

Сівіллі се не показалось,

Що так пахолок застоявсь,

Що дитятко так розбрехалось,

Уже і о світі не знавсь;

На його грізно закричала,

Залаяла, запорощала,

Що аж Еней ввесь затрусивсь.

Троянці также всі

І врозтіч, хто куди, махнули,

Еней за бабою пустивсь.

Ішли, і як би не збрехати,

Трохи не з пару добрих гін,

Як ось побачили і хати,

І ввесь Плутонів царський дім.

Сівілла пальцем

І так Енеєві

От тут і пан Плутон

Із Прозерпіною своєю.

До їх-то на поклон з

Тепер я поведу тебе».

І тілько що прийшли к

І в двір пустилися чвалать,

Як баба бридка,

Хто йде?» — їх стала окликать.

Мерзенне чудо се

І било під двором в клепало,

Як в панським водиться дворах;

Обмотана вся ланцюгами,

Гадюки вилися

На голові і на плечах.

Вона без всякого

І щиро без

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла, бичовала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала,

І кров із тіла їх пила.

Еней, бідняжка, ізлякався,

І ввесь, як крейда, побілів,

І зараз у яги спитався,

Хто їй так мучити велів?

Вона йому все

Так, як сама здорова знала,

Що в пеклі є суддя Еак;

Хоть він на смерть не осуждає,

Та мучити повеліває,

І як звелить — і мучать так.

Ворота сами

Не смів ніхто їх задержать,

Еней з Сівіллою пустились,

Щоб Прозерпіні честь оддать;

І піднесли їй на

Ту суто золоту гіллячку,

Що сильно так вона бажа.

Но к ній Енея не пустили,

Прогнали, трохи і не били,

Бо хиріла їх госпожа.

А далі вперлися в

Підземного сього царя,

Ні гич, ні гаріля пилинки,

Було все чисто, як зоря:

Цвяховані були там

І вікна всі з морської піни;

Шумиха, оливо, свинець,

Блищали міді там і криці,

Всі убрані були світлиці;

По правді, панський був дворець.

Еней з ягою

Всі дива там, які були,

Роти свої

І очі на лоби п’яли;

Проміж собою все

Всьому дивились, осміхались.

Еней то цмокав, то свистав.

От тут-то душі ликовали,

Що праведно в миру живали,

Еней і сих тут навіщав.

Сиділи, руки поскладавши,

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили,

Не тютюнкову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян;

Під челюстями запікану,

І з ганусом, і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.

І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшеничні, білі,

Пухкі з кав’яром буханці;

Часник, рогіз, паслін, кислиці.

Козельці, терн, глід, полуниці,

Крутії яйця з

І дуже вкусную яєшню,

Якусь німецьку, не тутешню,

А запивали все пивцем.

Велике тут було

Тому, хто праведно живе,

Так, як велике

Тому, хто грішну жизнь веде;

Хто мав к чому яку охоту,

Тут утішався тим до поту;

Тут чистий був розгардіяш:

Лежи, спи, їж, пий, веселися,

Кричи, мовчи, співай, крутися,

Рубайсь—так і дадуть палаш.

Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий боже, щоб не

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердилися, ні гнівились,

Ні лаялися і не бились,

А всі жили тут люб’язно;

Тут всякий гласно женихався,

Ревнивих ябед не боявся,

Було вобще все заодно.

Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодніх як святках;

Коли кому що захотілось.

То тут як з неба і вродилось;

От так-то добрі тут жили.

Еней, се зрівши,

І тут яги своей спитався,

Які се праведні

Не думай, що були

Сівілла сей дала

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В кармазинах або сап’янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать «і паки»,

Не ті, що в золотих шапках.

Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорожденні,

З яких був людський глум і сміх:

Се, що з порожніми

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах;

Се ті, що біг дасть полупали,

Се ті, яких

В потилицю і по плечах.

Се вдови бідні, безпомощні,

Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні.

Яким спідниці не було:

Се, що без родичів

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад;

Се, що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хто чим багат, то тим і рад.

Тут также старшина

Бувають всякії пани;

Но тілько трохи сього дива,

Не квапляться на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого завіту,

По білому єсть кілько світу,

Которі праведно

Скажи ж, моя голубко

Іще Еней яги

Чом батька я свого

І досі в вічі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема закона,

Куда його щоб

Він

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить».

Базікавши, зійшли на гору,

На землю сіли

І, попотівши саме впору,

Тут прийнялися розглядать,

Анхіза щоб не прогуляти.

Обридло-бо і так шукати;

Анхіз же був тоді

І, походжавши по долині,

Об миленькій своїй

Водив по мізку коверзу.

Як глядь нагору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто —

І ввесь од радості згорів.

Хватавсь з синком поговорити,

О всіх спитатись,

І повидатись хоч часок,

Енеєчка свого обняти,

По-батьківській поціловати,

Його почути

Здоров, синашу, ма дитятко!

Анхіз Енеєві

Чи се ж тобі таки не стидно,

Що довго я тебе тут ждав?

Ходім лишень к моїй господі,

Там поговорим на свободі,

За тебе будем мірковать».

Еней стояв так, мов дубина,

Котилась з рота тілько слина,

Не смів мерця поціловать,

Анхіз, сю бачивши причину,

Чого синочок сумовав,

І сам хотів обнять дитину

Та ба! уже не в ту попав;

Прийнявсь, його щоб

І тайності йому сказати,

Який Енеїв буде плід,

Якії діти будуть жваві,

На світі зроблять скілько слави,

Яким-то хлопцям буде дід.

Тогді-то в пеклі

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки та

І там робили не пусте;

У ворона собі іграли,

Весільних пісеньок співали,

Співали тут і колядок;

Палили клоччя, ворожили,

По спині лещатами били,

Загадовали загадок.

Тут заплітали джерегелі,

Дробушечки на головах;

Скакали по полу вегері,

В тісної баби по лавках:

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам;

До свічки ложечки палили,

Щетину із свині

Або жмурились по куткам.

Сюди привів Анхіз

І між дівок сих посадив;

Як неука і дуралея,

Прийнять до гурту їх просив;

І щоб обом їм услужили,

Як знають, так поворожили,

Що стрінеться з його синком:

Чи він хоть трохи уродливий,

К чому і як Еней щасливий,

Щоб всіх спитались ворожок.

Одна дівча була

І саме ухо прехихе,

Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,

Було з диявола лихе.

Вона тут тілько і робила,

Що всім гадала, ворожила,

Могуща в ділі тім була;

Чи брехеньки які сточити,

Кому імення приложити.

То так якраз і додала.

Привідця зараз ся

І примостилась к старику.

Йому шепнула біля

І завела з ним річ

Ось я синкові загадаю,

Поворожу і попитаю,

Йому що буде, розкажу;

Я ворожбу такую знаю,

Хоть що, по правді

І вже ніколи не збрешу».

І зараз в горщечок

Відьомських разних-всяких трав,

Які на Костянтина рвала,

І те гніздо, що ремез клав:

Васильки, папороть, шевлію,

Петрів батіг і конвалію,

Любисток, просерень, чебрець;

І все се налила

Погожою, непочатою,

Сказавши скількось і словець.

Горщок сей черепком накрила,

Поставила його на

І тут Енея присадила,

Щоб огоньок він роздував;

Як розігрілось, зашипіло,

Запарилось, заклекотіло,

Ворочалося зверху вниз;

Еней наш насторочив уха,

Мов чоловічий голос слуха,

Те чує і старий Анхіз.

Як стали роздувать пильніше,

Горщок той дуже клекотав,

Почули голос виразніше,

І він Енею так

Енею годі вже журитись,

Од його має

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть

Ноги чиєїсь

Но відсіль час тобі

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла».

Сього Анхізу не бажалось,

Щоб попрощатися з синком,

І в голову йому не клалось,

Щоб з ним так бачитись мельком,

Та ба! вже нічим пособити,

Енея треба відпустити,

Із пекла вивести на світ,

Прощалися і обнімались,

Слізьми гіркими

Анхіз кричав, як в марті кіт.

Еней з Сівіллою

Із пекла бігли навпростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям

І крався нишком, потихеньку,

Де їм велів себе пождать.

Троянці покотом

І на дозвіллі добре спали

Еней і сам уклався спать.

Вы можете поставить посту от 1 до 50 лайков!
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Мы используем cookies, чтобы вам было проще и удобнее пользоваться нашим сервисом. Узнать больше.