Енеїда Частина перша


Частина

Еней був парубок

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятійший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він взявши торбу тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни,

На синє море поспускав,

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав.

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка,

Енея не любила — страх;

Давно вона уже хотіла,

Щоб його душка

К чортам і щоб і дух не пах.

Еней був тяжко не по

Юноні, — все її гнівив:

Здававсь гірчийший їйвід перцю,

Ні в чим Юнони не просив;

Но гірш за те їй не любився,

Що, бачиш, в Трої

І мамою Венеру звав;

І що його покійний дядько,

Паріс,

Пріамове дитятко,

Путівочку Венері дав.

Побачила Юнона з неба,

Що пан Еней на поромах;

А то шепнула сука

Юнону взяв великий жах!

Впрягла в гринджолята павичку,

Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку,

К Еолу мчалась, як

Здоров,

Еоле, пане-свату!

Ой, як ся маєш, як живеш?

Сказала, як ввійшла у хату,

Юнона. — Чи гостей ти

Поставила тарілку з

Перед старим Еолом-дідом,

Сама же сіла на

Будь ласкав, сватоньку-старику!

Ізбий Енея з пантелику,

Тепер пливе на море він.

Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і горлоріз;

По світу як іще побіга,

Чиєхсь багацько виллє сліз.

Пошли на його лихо злеє,

Щоб люди всі, що прі Енеї,

Послизли і щоб він і

За сеє ж дівку чорнобриву,

Смачную, гарну, уродливу,

Тобі я, далебі, що

Гай, гай!

Ой, дей же його кату!

Еол насупившись сказав.

Я все б зробив за сюю плату,

Та вітри всі порозпускав:

Борей недуж лежить з похмілля,

А Нот поїхав на весілля,

Зефір же, давній негодяй,

З дівчатами заженихався,

А Евр в поденщики найнявся,

Як хочеш, так і помишляй!

Та вже для тебе

Енеєві я ляпас дать;

Я хутко, миттю

В трістя його к чортам загнать.

Прощай же!

Швидше убирайся,

Обіцянки не забувайся,

Бо послі, чуєш, нічичирк!

Як збрешеш, то хоча надсядься,

На ласку послі не понадься,

Тогді від мене возьмеш чвирк”.

Еол, оставшись на господі,

Зобрав всіх вітрів до двора,

Велів поганій буть

Якраз на морі і гора!

Все море зараз спузирило,

Водою мов в ключи забило,

Еней тут крикнув, як на пуп;

Заплакався і заридався,

Пошарпався, увесь подрався,

На тім’ї начесав аж струп.

Прокляті вітри роздулися,

А море з лиха аж реве;

Слізьми троянці облилися,

Енея за живіт бере;

Всі човники їх розчухрало,

Багацько війська тут пропало;

Тогді набрались всі сто лих!

Еней кричіть, що “я

Півкопи грошей в руку суну,

Аби на морі штурм утих”.

Нептун іздавна був дряпічка,

Почув Енеїв голосок;

Шатнувся зараз із запічка,

Півкопи для його кусок!..

І миттю осідлавши рака,

Схвативсь на його, мов бурлака,

І вирнув з моря як карась.

Загомонів на вітрів

Чого ви гудете так грізно?

До моря, знаєте, вам

От тут-то вітри

І ну всі драла до нори;

До ляса, мов ляхи, шатнулись,

Або од їжака тхори.

Нептун же зараз взяв

І вимів море як світелку,

То сонце глянуло на світ.

Еней тогді як народився,

Разів із п’ять перехрестився,

Звелів готовити обід.

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

І страву всякую, без мови,

В голодний пхали все куток.

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали,

Насилу із-за столу

І спати послі всі лягли.

Венера, не послідня шльоха,

Проворна, враг її не взяв,

Побачила, що так

Еол синка, що аж захляв;

Умилася,

І, як в неділю, нарядилась,

Хоть би до дудки на танець!

Взяла очіпок

І кунтуш з усами люстровий,

Пішла к Зевесу на ралець.

Зевес тогді кружав

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав.

Прийшла Венера, іскривившись.

Заплакалась и завіскрившись,

І стала хлипать перед

Чим пред тобою, милий тату,

Син заслужив таку мій плату?

Ійон, мов в свинки грають їм.

Куди йому уже до Риму?

Хіба як здохне чорт в рові!

Як вернеться пан хан до Криму,

Як женитсья сич на сові.

Хіба б уже та не Юнона,

Щоб не вказала макогона,

Що й досі слухає чмелів!

Коли б вона та не бісилась,

Замовкла і не комизилась,

Щоб ти се сам їй ізвелів”.

Юпітер, все допивши з кубка,

Погладив свій рукою

Ох, доцю, ти моя голубка!

Я в правді твердий так, як дуб.

Еней збудує сильне

І заведе своє там панство:

Не малий буде він панок.

На панщину ввесь світ погонить,

Багацько хлопців там

І всім їм буде ватажок.

Заїде до Дідони в

І буде там бенкетовать;

Полюбиться її він

І буде бісики пускать.

Іди, небого, не журися,

Попонеділкуй, помолися,

Все буде так, як я сказав”.

Венера низько

І з панотцем своїм простилась,

А він її поціловав.

Еней прочумався,

І голодранців позбирав,

Зовсім зібрався і уклався,

І, скілько видно, почухрав.

Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,

І море так йому огидло,

Що бісом на його

Коли б, — каже, — умер я в Трої,

Уже б не пив сеї

І марне так не волочивсь”.

Потім, до берега

З троянством голим всім своїм,

На землю з човнів повстававши,

Спитавсь, чи є що їсти їм.

І зараз чогось попоїли,

Щоб на путі не ослабіли;

Пішли, куди хто запопав.

Еней по берегу

І сам не знав, куди слонявся,

Аж гульк — і в город причвалав.

В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка — що була вдова;

По городу тогді гуляла,

Коли троянців повстрічала,

Такі сказала їм

Відкіль такі се гольтіпаки?

Чи рибу з Дону везете?

Чи, може, виходці-бурлаки?

Куди, прочане, ви йдете?

Який вас враг сюди направив?

І хто до города причалив?

Яка ж ватага

Троянці всі замурмотали,

Дідоні низько в ноги пали,

А, вставши, їй мовляли

Ми всі, як бач, народ хрещений,

Волочимся без талану,

Ми в Трої, знаєш, порождені,

Еней пустив на нас ману;

Дали нам греки

І самого

В три вирви вигнали відтіль;

Звелів покинути нам Трою,

Підмовив плавати з собою,

Тепер ти знаєш ми відкіль,

Помилуй, пані благородна!

Не дай загинуть головам,

Будь милостива, будь незлобна,

Еней спасибі скаже сам.

Чи бачиш, як ми обідрались!

Убрання, постоли порвались,

Охляли, ніби в дощ щеня!

Кожухи, свити

І з голоду в кулак трубили,

Така нам лучилась пеня”.

Дідона гірко

І з білого свого

Платочком сльози

Коли б, — сказала, —

Енея вашого злапала,

Уже б тогді весела стала,

Тогді великдень був би

Тут плюсь — Еней як будто з

Ось, ось де я, коли вам треба!

Дідоні поклонюся сам”.

Потім, з Дідоною обнявшись,

Поцілувались гарно в смак;

За рученьки біленькі взявшись,

Балакали то сяк, то так.

Пішли к Дідоні до

Через великі переходи,

Ввійшли в світлицю та й на піл,

Пили на радощах

І їли сім’яну макуху,

Покіль кликнули їх за стіл.

Тут їли рознії потрави,

І все з полив’яних мисок,

І самі гарнії

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до

І локшину на переміну,

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубци, путрю,

І з маком медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець.

Бандура горлиці бриньчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата

В дробушках, в чоботах, в світках.

Сестру Дідона мала Ганну,

Насправжки дівку хоть куди,

Проворну, чепурну і гарну;

Приходила і ся

В червоній юпочці баєвій,

В запасці гарній фаналевій,

В стьонжках, в намисті і в ковтках;

Тут танцьовала

І пред Енеєм

Під дудку била третяка.

Еней і сам так розходився,

Як на аркані жеребець,

Що трохи не увередився,

Пішовши з Гандзею в танець.

В обох підківки забряжчали,

Жижки од танців задрижали,

Вистрибовавши гоцака.

Еней, матню в кулак

І не до соли примовлявши,

Садив крутенько гайдука.

А послі танців

По філіжанці піднесли,

І

Тут баляндраси понесли;

Дідона кріпко заюрила,

Горщок з вареною розбила,

До дуру всі тогді пили.

Ввесь день весело

І п’яні спати полягали;

Енея ж ледве повели.

Еней на ніч забрався спати,

Зарився в просо, там і ліг;

А хто хотів, побрів до хати,

А хто в хлівець, а хто під стіг.

А деякі так так хлиснули,

Що де упали — там заснули,

Сопли, харчали і хропли;

А добрі молодци кружали,

Поки аж півні заспівали,

Що здужали, то все тягли.

Дідона рано ісхопилась,

Пила з похмілля сирівець;

А послі гарно нарядилась,

Як би в оренду на танець.

Взяла караблік бархатовий,

Спідницю і карсет

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

Еней же, з хмелю як проспався,

Із’їв солоний огірок;

Потім умився і убрався,

Як парубійка до дівок.

Йому Дідона підослала,

Що од покійника украла:

Штани і пару чобіток,

Сорочку і каптан з китайки,

І шапку, пояс з каламайки,

І чорний шовковий платок.

Як одяглись, то ізійшлися,

З собою стали розмовлять;

Наїлися і принялися,

Щоб по-вчорашньому гулять.

Дідона ж тяжко

Енея так, що і не знала,

Де дітися і що робить;

Точила всякії

І підпускала разні ляси,

Енею тілько б угодить.

Дідона виглядала грище,

Еней щоб веселіший був,

І щоб вертівся з нею ближче,

І лиха щоб свого забув:

Собі очиці

І у панаса грати стала,

Енея б тілько уловить;

Еней же зараз догадався,

Коли Дідони терся, м’явся,

Її щоб тілько вдовольнить.

Тут всяку всячину іграли,

Хто як і в віщо захотів;

Тут інші журавля скакали,

А хто од дудочки потів,

І в хрещика, і в горюдуба,

Не раз доходило до чуба,

Як загулялися в джгута;

В хлюста, в пари, в візка

І дамки по столу совали;

Чорт мав порожнього кута.

Щодень було у них похмілля,

Пилась горілка, як вода;

Щодень бенкети, мов весілля,

Всі п’яні, хоть посуньсь куда.

Енеєві так, як

Або лихій осінній трясці,

Годила пані всякий день.

Були троянці п’яні, ситі,

Кругом обуті і обшиті,

Хоть голі прибрели, як пень.

Троянці добре там курили,

Дали приманку всім жінкам,

По вечерницям всі ходили,

Просвітку не було дівкам.

Та й сам Еней-сподар і

Підмовив паритися в

Уже ж було не без гріха!

Бо страх вона його любила,

Аж розум ввесь свій погубила,

А, бачся, не була плоха.

От так Еней жив у Дідони,

Забув і в Рим щоб мандровать.

Тут не боявся і Юнони,устився все бенкетовать;

Дідону мав він мов за жінку,

Убивши добру в неї грінку,

Мутив як на селі москаль!

Бо — хрін його не взяв — моторний,

Ласкавий, гарний, і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

Еней з Дідоною возились,

Як з оселедцем сірий кіт;

Ганяли, бігали, казились,

Аж лився деколи і піт.

Дідона ж мала раз роботу,

Як з ним побігла на охоту,

Та грім загнав їх в темний

Лихий їх зна, що там робили,

Було не видно з-за могили,

В льоху ж сиділи тілько вдвох.

Не так-то робиться все хутко,

Як швидко оком ізмигнеш;

Або як казку кажеш прудко,

Пером в папері як писнеш.

Еней в гостях прожив немало,

Що з голови його пропало,

Куди його Зевес послав.

Він годів зо два там просидів,

А мабуть би, і більш пронидів,

Якби його враг не спіткав.

Колись Юпітер

З Олімпа глянув і на

І кинув в Карфагену оком

Аж там троянський

Розсердився і розкричався,

Аж цілий світ поколихався;

Енея лаяв на ввесь

Чи так-то, гадів син, він слуха?

Убрався в патоку, мов муха,

Засів, буцім в болоті чорт.

Пійдіть гінця мені кликніте,

До мене зараз щоб прийшов,

Глядіть же, цупку прикуріте,

Щоб він в шинок та не зайшов!

Бо хочу я кудись послати.

Ійон, ійон же, вража мати!

Але Еней наш зледащів;

А то Венера все свашкує,

Енеєчка свого муштрує,

Щоб він з ума Дідону звів”.

Прибіг Меркурій, засапавшись,

В три ряди піт з його котив;

Ввесь ременцями обв’язавшись,

На голову бриль наложив;

На грудях з бляхою ладунка,

А ззаду з сухарями сумка,

В руках нагайський малахай.

В такім наряді влізши в хату,

Сказав:

Готов уже я, тату,

Куди ти хочеш,

Біжи лиш швидше в Карфагену,

Зевес гінцеві так сказав,

І пару розлучи скажену,

Еней Дідону б забував.

Нехай лиш відтіль

І Рима строїти чухрає,

А то залиг, мов в грубі пес.

Коли ж він буде ще гуляти,

То дам йому себе я знати,

От так сказав, скажи,

Зевес”.

Меркурій низько поклонився,

Перед Зевесом бриль ізняв,

Через поріг перевалився,

До стайні швидше тягу дав.

Покинувши із рук нагайку,

Запряг він миттю чортопхайку.

Черкнув із неба, аж куріть.

І все кобилок поганяє,

Що оглобелька аж брикає,

Помчали, аж візок скрипить.

Еней тоді купався в

І на полу, укрившись, ліг;

Йому не снилось о приказі,

Як ось Меркурій в хату вбіг.

Смикнув із полу, мов

А що ти робиш, п’єш сивуху?

Зо всього горла закричав.

Ану лиш швидше убирайся,

З Дідоною не женихайся,

Зевес поход тобі сказав.

Чи се ж таки для діла робиш,

Що й досі тута загулявсь?

Та швидко і не так задробиш;

Зевес недурно похвалявсь;

Получиш добру халазію,

Він видавить з тебе олію,

От тілько йще тут побарись.

Гляди ж, сьогодні щоб убрався,

Щоб нищечком відсіль укрався,

Мене удруге не дождись”.

Еней піджав хвіст мов собака,

Мов Каїн затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака:

Уже він знав, який Зевес.

Шатнувся миттю сам із

Своїх троянців позбирати;

Зібравши, дав такий

Як можна швидше укладайтесь,

Зо всіма клунками збирайтесь,

До моря швендайте

А сам, вернувшися в будинки,

Своє лахміття позбирав;

Мізерії наклав дві скриньки,

На човен зараз

І дожидався тілько ночи,

Що як Дідона зімкне очі,

Щоб, не прощавшись, тягу дать.

Хоть він за нею і

І світом цілий день нудився,

Та ба! бач, треба покидать.

Дідона зараз одгадала,

Чого сумує пан Еней,

І все на ус собі мотала,

Щоб умудритися і їй;

З-за печі часто виглядала,

Прикинувшись, буцім

І мов вона хотіла спать.

Еней же думав, що вже спала,

І тілько що хотів дать драла,

Аж ось Дідона за чуб

Постій, прескурвий, вражий сину!

Зо мною перше розплатись;

От задушу, як злу личину!

Ось ну лиш тілько завертись!

От так за хліб, за сіль ти платиш?

Ти всім, привикши насміхатись,

Розпустиш славу по мені!

Нагріла в пазусі гадюку,

Що послі ізробила муку;

Послала пуховик свині.

Згадай, який прийшов до мене,

Що ні сорочки не було;

І постолів чорт мав у тебе,

В кишені ж пусто, аж гуло;

Чи знав ти, що такеє гроші?

Мав без матні одні холоші,

І тільки слава, що в штанах;

Та й те порвалось і побилось,

Аж глянуть сором, так світилось,

Свитина вся була в латках.

Чи я тобі та не годила?

Хіба ріжна ти захотів?

Десь вража мати підкусила,

Щоб хирний тут ти не сидів.

Дідона гірко заридала,

І з серця аж волосся рвала,

І закраснілася, мов рак.

Запінилась, посатаніла,

Неначе дурману із’їла,

Залаяла Енея так:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй до сатани з рогами,

Нехай тобі присниться біс!

З своїми сучими синами,

Щоб враг побрав вас всіх, гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік,

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злії болі,

Щоб ви шаталися

Еней від неї одступався,

Поки зайшов через поріг,

А далі аж не оглядався,

З двора в собачу ристь побіг.

Прибіг к троянцям, засапався,

Обмок в поту, як би купався,

Мов з торгу в школу курохват;

Потім, в човен хутенько

І їхати своїм велівши,

Не оглядався сам назад.

Дідона тяжко зажурилась,

Ввесь день ні їла, ні пила;

Все тосковала, все нудилась,

Кричала, плакала, ревла.

То бігала, як би шалена,

Стояла довго тороплена,

Кусала ногті на руках;

А далі сіла на порозі,

Аж зануділо їй, небозі,

І не встояла на ногах.

Сестру кликнула на пораду,

Щоб горе злеє розказать,

Енеєву оплакать

І льготи серцю трохи

Ганнусю, рибко, душко, любко,

Рятуй мене, моя голубко,

Тепер пропала я навік!

Енеєм кинута я, бідна,

Як сама паплюга послідня,

Еней злий змій — не чоловік!

Нема у серця мого сили,

Щоб я змогла його забуть.

Куди мні бігти? — до могили!

Туди один надежний путь!

Я все для його потеряла,

Людей і славу занедбала;

Боги! я з ним забула вас.

Ох! дайте зілля мні напитись,

Щоб серцю можна розлюбитись,

Утихомиритись на час.

Нема на світі мні покою,

Не ллються сльози із очей,

Для мене білий світ єсть тьмою,

Там ясно тілько, де Еней.

О пуцьверинку Купідоне!

Любуйся, як Дідона

Щоб ти маленьким був пропав!

Познайте, молодиці гожі,

З Енеєм бахурі всі схожі,

Щоб враг зрадливих всіх

Так бідна з горя

Дідона, жизнь свою кляла;

І Ганна, що їй ні робила,

Ніякой ради не дала.

Сама з царицей горювала,

І сльози рукавом втирала,

І хлипала собі в кулак.

Потім Дідона мов унишкла,

Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,

Щоб їй насумуватись всмак.

Довгенько так посумувавши,

Пішла в будинки на постіль;

Подумавши там, погадавши,

Проворно скочила на піл.

І, взявши з запічка

І клоччя в пазуху чимало,

Тихенько вийшла на город.

Ночною се було

І самой тихою порою.

Як спав хрещений ввесь народ.

Стояв у неї на

В кострі на зиму очерет;

Хоть се не по царській породі,

Та де ж взять дров, коли все степ;

В кострі був зложений сухенький,

Як порох був уже палкенький,

Його й держали на підпал.

Під ним вона огонь кресала,

І в клоччі гарно розмахала,

І розвела пожар чимал.

Кругом костер той запаливши,

Зо всей одежі роздяглась,

В огонь лахміття все зложивши,

Сама в огні тім простяглась.

Вкруг неї полум’я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад!

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.

Вы можете поставить посту от 1 до 50 лайков!
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Мы используем cookies, чтобы вам было проще и удобнее пользоваться нашим сервисом. Узнать больше.