Енеїда Частина шоста


Частина

Зевес моргнув, як кріль усами,

Олімп, мов листик, затрусивсь;

Мигнула блискавка з громами,

Олімпський потрух взворушивсь.

Боги, богині і півбоги,

Простоволосі, босоногі,

Біжать в олімпську карвасар.

Юпітер, гнівом розпалений,

Влетів до них мов

І крикнув, як на гончих

Чи довго будете

І стид Олімпові робить?

Щодень проміж себе

І смертних з смертними травить?

Поступки ваші всі не божі;

Ви на сутяжників

І раді мордовать людей;

Я вас із неба

І до того вас у караю,

Що пасти будете свиней.

А вам, олімпські зубоскалки,

Моргухи, дзиги, фіглярки,

Березової дам припарки,

Що довго буде вам втямки.

Ох, ви на смертних дуже ласі!

Як грек на ніжинські ковбаси.

Все лихо на землі од вас,

Чрез ваші зводні, женихання,

Не маю я ушановання;

Я намочу вас в шевський квас.

Або оддам вас на роботу,

Запру в смирительних домах,

Там виженуть із вас

Содомить на землі в людях.

Або я луччу кару знаю,

Ось як богинь, я укараю:

Пошлю вас в Запорозьку Січ;

Там ваших каверз не вважають,

Жінок там на тютюн міняють.

Вдень п’яні сплять, а крадуть вніч.

Не ви народ мій сотворили,

Не хист создать вам черв’яка;

Нащо ж людей ви роздрочили?

Вам нужда до чужих яка?..

Божусь моєю

І Гебиною пеленою,

Що тих богів лишу чинів,

Які тепер в війну вплетуться;

Нехай Еней і Турн скубуться,

А ви глядіть своїх чубів».

Венера молодиця сміла,

Бо все з воєнними жила,

І бите з ними м’ясо їла,

І по трахтирах пуншт пила;

Частенько на соломі спала,

В шинелі сірій щеголяла,

Походом на візку тряслась;

Манишки офицерські прала,

З стрючком горілку

І мерзла вніч, а вдень пеклась.

Венера по-драгунськи

К Зевесу в витяжку іде,

Начавши говорити діло,

Очей з Зевеса не

О тату сильний, величавий!

Ти всякий помисл зриш лукавий,

Тебе ніхто не проведе;

Ти оком землю назираєш,

Другим за нами приглядаєш,

Ти знаєш, що, і як, і де.

Ти знаєш, для чого

Злим грекам попустив побить;

Енея з пригорщею

Велів судьбам не потопить;

Ти знаєш лучче всіх причину,

Чого Еней приплив к

І біля Тібра поселивсь?

Ти ж словом що опреділяєш,

Того вовік не одміняєш;

Відкіль же Турн тут притуливсь?

І що такеє Турн за свято,

Що не вважає і тебе?

Фрігійське плем’я не проклято,

Що всякий єретик скубе;

Твої закони б ісполнялись,

Коли б олімпські не

І не стравляли би людей.

Твоїх приказів не вважають,

Нарошно Турну помагають;

Бо, бач,

Венерин син Еней.

Троянців бідних і

Хто не хотів, той не пужав;

Терпіли гірше Прометея,

На люльку що огню украв.

Нептун з Еолом з

Дали такого переносу,

Що й досі зашпори щемлять.

Другії ж боги… Що казати?

Діла їх лучче мусиш знати,

Енея тілько не з’їдять.

О Зевс!

О батечку мій рідний!

Огляньсь на плач дочки своєй;

Спаси народ фрігійський бідний.

Він діло єсть руки твоєй.

Як маєш ти кого карати,

Карай мене. — карай!

Я мати,

Я все стерплю ради дітей!

Услиш Венеру многогрішну!

Скажи мні річ твою утішну:

Щоб жив Іул, щоб жив Еней!

Мовчать!

Прескверна пащекухо!

Юнона злобна порощить.

Фіндюрко, ящірко, брехухо!

Як дам — очіпок ізлетить!

Ти смієш, кошеня мерзенне,

Зевесу доносить на мене.

Щоб тим нас привести в розлад.

За кого ти мене приймаєш?

Хіба ж ти, сучище, не знаєш,

Що Зевс мій чоловік і брат?

Тобі ж,

Зевес, скажи, не стидно,

Що пред тобою дрянь і

Базіка о богах обидно,

Мудрує о твоїх ділах?..

Який ти світу

І наш олімпський предводитель,

Коли против фіндюрки пас?..

Всесвітня волоцюга мерзька,

Нікчемна зводниця

Для тебе луччая од нас.

А з Марсом чи давно піймавши,

Вулкан їй пелену відтяв;

Різками добре одідравши,

Як сучку, в ретязку держав.

Но ти того буцім не знаєш,

Як чесную її

І все робить для неї рад.

Вона і Трою розорила,

Вона Дідону погубила;

Но все іде для неї влад.

Де ся підтіпанка вмішалась,

То верб’я золоте росло;

Земля б щасливою назвалась,

Коли б таке пропало зло!

Чрез неї вся Латинь

І на троян її напала,

І Турн зробивсь Енею враг.

Не можна бід всіх ізлічити,

Яких успіла

На небі, на землі, в водах.

Тепер же на мене звергає,

Сама наброївши біди;

І так Зевеса умовляє,

Мов тілько вилізла з води.

Невинничаєть, мов Сусанна,

Незаймана ніколи панна,

Що в хуторі зжила ввесь вік.

Не діждеш з бабкою своєю

Я покажу твому

Богиня я! — він чоловік».

Венера лайки не стерпіла,

Юнону стала кобенить;

І перепалка закипіла,

Одна другу хотіла бить.

Богині в гніві также

І также на утори слабі,

З досади часом і брехнуть,

І, як перекупки, горланять,

Одна другу безчестять,

І рід ввесь з потрухом

Та цитьте, чортові сороки!

Юпітер грізно закричав.

Обом вам обіб’ю я щоки;

Щоб вас, бублейниць, враг побрав!

Не буду вас карать громами;

По п’ятах виб’ю чубуками,

Олімп заставлю вимітать;

Я вас умію усмирити,

Заставлю чесно в світі

І зараз дам себе вам знать.

Занишкніть, уха

І слухайте, що я скажу,

Мовчіть!

Роти пороззявляйте,

Хто писне, — морду розміжжу.

Проміж латинців і

І всяких Турнових

Не сікайся ніхто в війну;

Ніхто ніяк не помагайте,

Князьків їх також, не займайте,

Побачим, здасться хто кому».

Замовк Зевес, моргнув бровами.

І боги врозтіч всі пішли.

І я прощаюсь з небесами,

Пора спуститись до

І стать на Шведськую могилу,

Щоб озирнуть воєнну

І битву вірно описать;

Купив би музі на охвогу,

Щоб кончить помогла роботу,

Бо нігде рифм уже достать.

Турн осушивсь після

І ганусною підкрепивсь,

З намету виїхав зарання,

На кріпость сентябрем дививсь.

Трубить в ріжок! — оп’ять тривога!

Кричать, біжать, спішать якмога;

Великая настала січ!

Троянці дуже славно бились,

Рутульці трохи поживились,

Насилу розвела їх ніч.

В сю ніч Еней уже

До городка що Турн обліг;

З Паллантом в човні частовався,

Поїв всю старшину, як міг.

В розказах чванився ділами.

Як храбровав з людьми, з богами,

Як без розбору всіх тузив.

Паллант і сам був зла брехачка,

Язик його тож не клесачка,

В брехні Енею не вступив.

Ану, старая цар-дівице,

Сідая музо, схаменись!

Прокашляйсь, без зубів сестрице,

До мене ближче прихились!

Кажи: якії там

В Енеєві пішли вербунки,

Щоб против Турна воювать.

Ти, музо, кажуть всі, письменна,

В полтавській школі наученна,

Всіх мусиш поіменно знать.

Читайте ж, муза що бормоче:

Що там з Енеєм плив Массик,

Лінтяй, ледащо неробоче,

А сильний і товстий, мов бик.

Там правив каюком Тигренко,

Із Стехівки то шинкаренко,

І вів з собою сто яриг.

Близ сих плили дуби Аванта,

Він був страшнійший од сержанта,

Бо всіх за все по спині стриг.

Поодаль плив байдак Астура,

Сей лежнем в винницях служив;

На нім була свиняча шкура,

Котору він як плащ носив.

За ним Азіллас плив на барці,

Се родич нашій паламарці,

Недавно з кошельком ходив;

Но, бач, безокая

Зробила паном із чупруна.

Таких немало бачим див!

А то на легкому дубочку,

Що роззолочений ввесь в прах,

Сидить, розхриставши сорочку,

З турецьким чубуком в зубах?

То Цінарис, цехмістр картьожний.

Фігляр, обманщик, плут безбожний,

З собой всіх шахраїв веде;

Коли, бач,

Турна не здоліють.

То картами уже подіють,

Що між старці Турн попаде.

А то сидить в брилі, в кереї,

З товстою книжкою в руках,

І всім, бач, гонить ахинеї,

І спорить о своїх правах?

То родом з Глухова юриста,

Він має чин

І єсть добродій Купавон.

Щоб значкового

І на війні чим поживиться,

Вступив в Енеїв легіон.

А то — беззубий, говорливий,

Сухий, невірний, як шкелет,

І лисий, і брехун сварливий?

То вихрист із жидів,

Авлет.

Недавно на другій женився,

Та, бач, в рахунку помилився.

Із жару в полом’я попав;

Щоб од яги як одв’язатись,

То мусив в військо

І за шпигона на год став.

Іще там єсть до півдесятка,

Но дріб’язок і гольтіпа;

В таких не буде недостатка,

Хоть в день їх згине і копа.

А скілько ж всіх? — того не знаю,

Хоть муза я, — не одгадаю,

По пальцям тож не розлічу;

Бігме!

На щотах не училась,

Над карбіжем тож не трудилась,

Я, що було, те лепечу.

Уже Волосожар піднявся,

Віз на небі вниз повертавсь,

І дехто спати укладався,

А хто під буркой витягавсь.

Онучі інші полоскали,

Другії лежа розмовляли,

А хто прудився у кабиць.

Старші, підпивши,

І дома за люльки взялися,

Лежали боком, навзнич, ниць.

Еней один не роздягався,

Еней один за всіх не спав;

Він думав, мислив,

Бо сам за всіх і одвічав),

Як Турна-ворога побити,

Царя Латина

І успокоіти народ.

В сій думці смутно

І мислю бог зна де літая,

Під носом бачить коровод.

Ні риби то були, ні раки,

А так, якби кружок дівчат;

І бовталися, як собаки,

І вголос, як кішки, нявчать.

Еней здригнувсь, і одступає,

І

Да воскреснеть» вслух читає,

Но сим нітрохи не поміг;

Ті чуда з сміхом, з

Вхватились за поли з матнею;

Еней аж на поміст приліг.

Тогді одна к йому

Так, мов цвіркун або блоха,

До уха самого прильнула,

Мов гадина яка

Чи не пізнаєш нас,

Енею?

Та ми ж з персоною

Троянський ввесь возили род;

Ми Ідської гори дубина,

Липки, горішина, соснина.

З яких був зроблений твій флот.

До нас було Турн

І байдаки всі попалив,

Та Зевс, спасибі, поспішився,

Як бач, мавками поробив.

Була без тебе зла година.

Трохи-трохи твоя

Не оддала душі богам.

Спіши свій городок спасати;

Ти мусиш ворогам тьху дати,

Ти сам, — повір моїм словам».

Сказавши, за ніс ущипнула;

Еней мов трохи ободривсь;

І на других хвостом махнула,

Ввесь флот неначе поспішивсь;

Мавки-бо стали човни пхати,

Путем найлучиим направляти.

І тілько починався світ.

Еней уздрів свій стан в осаді;

Кричить во гніві і досаді,

Що Турна лусне тут живіт.

А сам, матню прибравши в жменю,

По пояс в воду з човна

І кличе в поміч гарну

І всіх олімпівських богів.

За ним Паллант, за сим вся

Стриб-стриб з човнів,

Енею в помоч,

І тісно строяться на

Ну, разом! — закричав. — Напрімо!

І недовірків сокрушімо,

Рушайте як один, шульгой».

Троянці, з города уздрівши,

Що князь на поміч к ним іде,

Всі кинулись, мов одурівши,

Земля од топотні гуде.

Летять і все перевертають,

Як мух, рутульців убивають,

Сам Турн стоїть ні в сих ні в тих;

Скрізь ярим оком окидає,

Енея з військом

І репетує до

Реб’ята! бийтесь, не виляйте,

Настав тепер-то січі час!

Доми, жінок, батьків спасайте,

Спасайте, любо що для вас!

Ступня не оддавайте даром,

Їх кості загребем тут ралом,

Або… но ми храбріші їх!

Олімпські нас не одступились,

Вперед!

Троянці щось смутились,

Не жалуйте боків чужих».

Примітя ж Турн гармидер в флоті,

Туда всю силу волоче;

Скрізь йорзає, як чорт в болоті,

І о поживі всім товче.

Построївши рутульців в лаву,

Одборних молодців на славу,

Пустився на союзних вскач.

Кричить, рубає, вередує,

Не б’ється, бач, а мов жартує,

Бо був вертлявий і силач.

Еней пройдисвіт і не промах.

В війні і взріс, і постарів;

Привідця був во всіх содомах,

Ведмедів бачив і тхорів.

Дитина хукає на жижу;

Енею ж дур невдивовижу,

Видав він разних мастаків.

На Турна скоса

І на рутульців наступає,

Пощупать ребер і боків.

Фарона першого

По тім’ю гострим,

І добре так його уладив,

Що сей вильнув наверх денцем.

Потім Ліхаса в груди тиснув,

Сей поваливсь і більш не писнув:

За ним без голови Кісей,

Як міх з пашнею, повалився,

І Фар на теє ж нахопився,

Розплющив і сього Еней.

Еней тут добре

І всіх на чудо потрошив;

Робив він із людей

І щиро всіх на смерть душив.

Паллант був перший раз на битві,

Кричав, жидки як на молитві,

Аркадян к бою підтруняв;

По фрунту бігав, турбовався,

Плигав, вертівся, ухилявся,

Як огир в стаді, ярував.

Тут Даг, рутулець прелукавий,

Пізнав одразу новичка,

Хотів попробовать для

Паллантові піддать тичка;

Но наш аркадець ухилився,

Рутулець з жизнею простився,

В аркадцях закипіла кров!

Одні других випереджають,

Врагів, як хмиз, трощать, ламають,

Така підданців єсть любов.

Паллант Евандрович

Якраз Гібсона і насів,

Шпигнув в висок над правим, оком,

Гібсон і дутеля із’їв,

За сим такая ж смертна

І лютого постигла Лара.

Ось Ретій в бендюгах летить!

Сього Паллант стягнув за ногу,

Ударив, як пузир, об дрогу,

Мазка із трупа капотить,

Ось! ось! яриться, бісом дише!

Агамемноненко

І бистрим бігом все колише,

Неначе в гніві сам Зевес;

Вокруг себе все побиває,

Фарет, з ним збігшись, погибає,

Душі пустився Демоток,

Ладона сплющив, як блошицю,

Кричить:

Злигаю я в один ковток».

Паллант, любесенький хлопчина,

Скріпивсь, стоїть, як твердий дуб,

І жде, яка то зла

Йому нам’яти хоче чуб.

Дождавсь — і зо всього

Вліпив такого макогона,

Що пан Галес шкереберть став.

Паллант, його поволочивши,

Потім на горло наступивши,

Всього ногами потоптав.

За сим Авента, пхнувши ззаду,

Поставив раком напоказ;

І тут сього ж понюхав

Одважний парубійка Клавз.

Хто ні сусіль, тому

Давав Паллант і всі бурлаки,

З Аркадії що з ним прийшли.

Побачив Турн собі зневагу,

Не мед дають тут пить, а брагу,

І коси не траву найшли.

Зробився Турн наш бісноватим,

Реве, як ранений кабан;

Гаса, финтить своїм зикратим;

Що ваш против його Полкан!

Простесенько к Палланту мчиться,

Зубами скреготить,

І гамка їсти здалека.

Уже шаблюкою махає,

Коневі к шиї прилягає,

Хитрить, як ловить кіт шпака.

Паллант, мов од хорта лисиця,

Вильнув і обіруч

Опоясав по поясниці,

Що Турн аж поморгав плечем;

І вмиг, не давши схаменутись,

Ні головою повернутись,

Стьогнув ще Турна через лоб.

Но Турн байдуже, не скривився,

Бо, бач, булатом ввесь

І був, як в шкаралупі боб.

Так Турн,

Палланта підпустивши,

Зо всіх сил келепом мазмув;

За русі кудри ухвативши,

Безчувственна з коня стягнув;

Кров з рани джерелом лилася,

В устах і в носі запеклася,

Надвоє череп розваливсь;

Як травка, скошеная в полі,

Ув’яв Паллант, судеб по волі,

Сердега в світі не наживсь!

Турн злобно сильною

На труп Палланта настоптав,

Ремень з ладункой

З бездушного для себе зняв;

Потім сам на коня схватився,

Над мертвим паничем

І так аркадянам

Аркадці!

Лицаря возьміте,

В ралець к Евандру однесіте,

К Енею що в союз пристав».

Таку побачивши утрату,

Аркадці галас підняли,

Клялися учинить одплату,

Хоча би трупом всі лягли;

На щит Палланта положили,

Комлицькой буркою прикрили,

Із бою потаскали в стан.

О смерті князя всі ридали,

Харциза Турна проклинали,

Та де ж троянський наш султан?

Но що за стук, за гомін чую?

Який гармидер бачу я!

Хто землю так трясе сирую?

І сила там мутить чия?

Як вихри на пісках бушують,

В порогах води як лютують,

Коли прорватися хотять;

Еней так в лютім гніві рветься,

Одмстить Палланта смерть несеться,

Сустави всі на нім дрижать.

До лясу!

Турна розбишаки,

Вам більше рясту не топтать!

Вам дасть Еней міцной кабаки,

Що будете за Стіксом чхать.

Еней совавсь, як навіжений,

Кричав, скакав, мов віл скажений,

І супротивних потрошив:

Махне мечем — врагів

Лежать, повиставлявши п’ятки;

Так в гніві сильно їх локшив!

В запалі налетів на Мага,

Як на мале курча шулік;

Пропав навік сей Маг бідняга,

Порхне душа на другий бік;

Видючой смерті він боявся,

Енея у ногах валявся,

Просив живцем в неволю взять,

Но сей, коп’єм наскрізь

І до землі врага пришивши,

Других пустився доганять.

Тут на бігу піймав за

Попа рутульського полку,

Смертельного завдавши прасу,

Як пса, покинув на піску.

Погиб тут также храбрий Нума,

Убив Сереста, його кума,

Тарквіту голову одтяв;

Камерта висадив з кульбаки,

Ансула в ад послав по раки,

А Луку пузо розплатав.

Як задавав Еней

Всім супостатам на заказ,

Як всіх калічив без

І убивав по десять враз:

Лігар з Лукуллом

І в тарадайці

Енея кіньми потоптать.

Но тут їх доля зла наспіла,

І душі сих братів із

Пішли к Плутону погулять.

Так наш Еней тут

І стан свій чистив од врагів;

Прогнавши супостат,

До городка свого валів.

Трояни, вилазку зробивши,

Латинян к чорту протуривши,

З Енеєм вкупу ізійшлись.

Здоровкалися, обнімались,

Розпитовались, ціловались,

А деякі пить прийнялись.

Іул, як комендант ісправний,

Енеєві лепорт подав,

Як війська ватажок начальний,

Про все дрібненько розказав.

Еней Іула вихваляє,

Потім, до серця прижимає,

Цілуєть люб’язно в уста.

Енея серце трепетало,

Воно о сині віщовало,

Що він надежда не пуста.

В се врем’я Юпітер, підпивши,

З нудьги до жінки

І морду на плече склепивши,

Як блазень, чмокавсь та лизавсь;

Щоб більше ж угодить коханці,

Сказав:

Дивися, як

Од Турна врозтіч всі летять,

Венера пас перед тобою:

Од неї краща ти собою,

До тебе всі лапки мостять.

Моє безсмертіє ярує,

Розкошних ласк твоїх бажа;

Тебе Олімп і світ шанує,

Юпітеру ти госпожа.

Захоч — і вродиться все зразу,

Все в світі ждеть твого приказу,

За твій смачний і ласий

Сказавши, стиснув так Юнону,

Що трохи не скотилась з трону,

А тілько Зевс набив висок.

Юнона, козир-молодиця,

Юпітеру не піддалась;

Бо знала, що стара

На всякі штуки удалась.

Сказала:

О очей всіх світе,

Старий олімпський Єзуїте!

З медовими річми сховайсь.

Уже мене давно не любиш,

А тілько п’яний і голубиш,

Одсунься геть — не підсипайсь.

Чого передо мной лукавиш,

Не дівочка я в двацять літ,

І теревені-вені правиш,

Щоб тілько заморочить світ.

Нехай все буде по-твоєму;

Дай тілько Турнові

Хоть трохи на світі пожить,

Щоб міг він з батьком

І перед смертю попрощаться,

Нехай, — не буду більш просить».

Сказавши, в Йовиша вп’ялася,

І обняла за поперек,

І так натужно простяглася,

Що світ в очах обох померк.

Розм’як Зевес, як після пару,

І вижлуктив підпінка чару,

На все ізвол Юноні дав.

Юнона в котика з ним грала,

А в мишки так залескотала,

Що аж Юпітер задрімав.

Олімпськії во всяку

І грім пускающий їх

Ходили голі без зазору,

Без сорому, на кшталт циган.

Юнона, з неба

І гола, як долоня, бувши,

По-паруб’ячу одяглась;

Кликнувши ж в поміч Асмодея,

Взяла на себе вид Енея,

До Турна просто понеслась.

Тогді пан Турн зіло

І приступу к собі не мав,

Що у троян не

І тьху Енеєві не дав.

Як ось мара в лиці Енея.

В кереї бідного Сіхея,

Явилась Турна

Ану лиш, лицарю мізерний,

Злиденний, витязю нікчемний,

Виходь сто лих покуштовать».

Турн зирк — і бачить пред

Присяжного свого врага,

Що так не гречі кличе к

І явно в труси пострига.

Осатанів і затрусився,

Холодним потом ввесь облився,

Од гніву сумно застогнав.

Напер мару — мара виляє,

Еней від Турна утікає!

І Турн вдогонку поскакав,

Той не втече, сей не догонить,

От тілько-тілько не вшпигне;

Зикратого мечем супонить,

Та ба!

Мари не

Та не втечеш, — кричить, — паничу!

Ось зараз я тебе підтичу,

Се не в кукли з Лависей грать;

Тебе я швидко

І воронів потішу стаю,

Коли начнуть твій труп клювать».

Мара Енеєва,

До моря, де стояв байдак,

Нітрохи не

Щоб показать великий ляк),

Стрибнула в нього, щоб спастися;

Тут без числа Турн осліпився,

Туди ж в байдак і сам стрибнув,

Щоб там з Енея поглумиться,

Убить його, мазки напиться,

Тогді б Турн первий лицар був!

Тут вмиг байдак

І сам, одчаливши, поплив,

А Турн скрізь бігав, і храбрився,

І тішивсь, що врага настиг.

Таку Юнона зливши кулю,

Перевернувшуся в зозулю,

Махнула в вирій навпростець.

Турн глядь, аж він уже средь моря,

Трохи не луснув з серця, — з горя.

Та мусив плить, де жив отець.

Юнона з Турном як шутила,

Еней про теє ні гугу;

Бо на його туман пустила,

Що був невидим нікому;

І сам нікого тож не бачив,

Но послі, як прозрів,

Рутулян і других врагів:

Убив Лутага,

Лавза,

Орсу,

Парфену,

Палму витер ворсу,

Згубив багацько ватажків.

Мезентій, ватажок тірренський,

Одважно дуже

І закричав по-бусурменськи,

Що тілько пан Еней і

Виходь, — кричить, — тичка подмімо,

Нікого в поміч не просімо,

Годящі парні: ти і я;

Ану!» — і сильно так стовкнулись,

Що трохи в’язи не звихнулись,

Мезентій же упав з коня.

Еней, не милуя чванливих,

В Мезентія всадив палаш;

Дух вискочив в словах лайливих,

Пішов до чорта на шабаш.

Еней побідой утішався,

Зо всіми добре частовався,

Олімпським жертви закурив.

Пили до ночі та

І п’яні спати полягали,

Еней був п’яний, єле жив.

Уже світовая

Була на небі, як

Або пшенична варяниця,

І небо рділося, мов мак.

Еней троянців в гурт

І з смутним видом об’являє,

Що мертвих треба поховать;

Щоб зараз прийнялися дружно,

Братерськи і єдинодушно,

Троян убитих зволікать.

Потім Мезентія

На пень високий насадив.

І се робив не для потіхи,

А Марса щоб удоволив.

Шишак, панцир і меч булатний;

Спис з прапором, щит дуже знатний!

І пень, мов рицар, в збруї був.

Тогді до війська обернувся,

Прокашлявся і раз смаркнувся.

І річ таку їм

Козацтво!

Лицарі!

Трояне!

Храбруйте!

Наша, бач, бере;

Оце опудало

Латинів город одіпре.

Но перше, чим начнем ми битись,

Для мертвих треба потрудитись,

Зробить їх душам упокой;

Імення лицарів прославить.

Палланта к батькові одправить,

Що наложив тут головой».

За сим пішов в курінь просторий,

Де труп царевича лежав,

Над ним аркадський

Любистком мухи обганяв.

Троянські плакси тут ридали,

Як на завійницю кричали,

Еней зарюмав басом

Гай! гай! — сказав.

Ув’яв мій гайстер!

Який то був до бою майстер.

Угодно, бачу, так

Звелів носилки з

І з очерету

Зготовить тіла для виносу,

Щоб в них Паллант,

Евандрів син,

Вельможна, панськая

Явилася перед

Не як абиякий харпак.

Жінки покійника обмили,

Нове убрання наложили,

Запхнули за щоку п’ятак,

Як все уже було готово,

Тогді якийсь їх

Хотів сказать надгробне слово,

Та збився і почухав лоб;

Сказав:

Се мертвий і не дишеть,

Не видить, то єсть і не слишить,

Єй, єй! уви!

Он мертв,

Народ від річі умилився,

І гірко-гірко прослезився,

І мурмотав:

Паноче, згинь».

Потім Палланта покадили,

К носилкам винесли надвір;

Під балдахином положили,

Еней тут убивавсь без мір.

Накривши гарним покривалом,

Либонь, тим самим одіялом,

Що од Дідони взяв Еней,

Взмостили воїни на

І помаленьку,

Несли в містечко Паллантей.

Як вибрались на чисте поле,

Еней з покійником прощавсь,

Сказав:

О жизнь!

Бурливе море,

Хто цілий на тобі оставсь?

Прости, приятелю любезний,

Оддячу я за вид сей слезний,

І Турн получить з баришком».

Потім Палланту уклонився,

Облобизав і прослезився,

Додому почвалав тишком.

К господі тілько що

Наш смутний лицар, пан Еней.

Уже в присінках і

На присланих к ньому гостей:

Були посли се од Латина,

І всі асесорського чина,

Один армейський копитан;

Сей скрізь по світу

І по-фрігійську научився,

В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по

К Енею рацію начав,

І в нашім, значить,

Буцімто ось він що

Не ворог, хто уже дублений,

Не супостат, чий труп

На полі без душі лежить.

Позволь тіла убитой раті.

Як водиться, землі продати;

Нехай князь милость сю явить».

Еней, к добру з натури склепний,

Сказав послам латинським

Латинус рекс єсть невгомонний,

А Турнус пессімус дурак.

І кваре воювать вам мекум?

Латинуса буть путоцекум,

А вас, сеньйорес, без ума;

Латинусу рад пацем даре,

Пермітто мертвих поховаре,

І злості корам вас нема,

Один єсть Турнус ворог меус,

Сам, ерго, дебет воювать;

Велять так фата, ут

Вам буде рекс,

Аматі зять.

Щоб привести, ад фінем беллюм,

Ми зробим з Турнусом дуеллюм,

Про що всіх сангвіс проливать?

Чи Турнус буде, чи Енеус,

Укажеть глядіус, вель деус,

Латинським сцептро управлять».

Латинськії посли ззиркнулись,

По серцю їм ся річ була;

Знечев’я трохи схаменулись,

Дрансеса смілость тут

О князь, — крикнув, — пресловутий!

Великим ти родився бути!

Ми все в Латинові

Внесем, дрібнесенько

І щиро, щиро те докажем,

Що з Турном дружба єсть пуста».

І мировую тут

На тиждень, два або і

І в договорі положили,

Щоб теслі і другі

Латинські помогли троянам,

Сим ланцям, голякам, прочанам,

Достроїть новий городок;

Щоб нарубать дали соснини,

Кленків, дубків і берестини,

На крокви годних осичок.

За сим тут началось гуляння,

І чарочка пішла кругом;

Розкази, сміхи, обнімання,

Ділились дружно тютюном.

Які пили, які

І над убитими возились;

В лісах же страшна стукотня.

В коротке мировеє

Латинське і троянське

Було як близькая рідня.

Тепер би треба

Евандра батьківську

І хлипання всі розказати,

І крик, і охання, і жаль.

Та ба!

Не всякий так змудрує,

Як сам Вергілій намалює,

А я ж до жалю не мастак;

Я сліз і охання

І сам ніколи не журюся;

Нехай собі се піде так.

Як тілько світова

На небі зачала моргать,

То вся троянськая

Взялася мертвих зволікать.

Еней з Трахоном роз’їжджає.

К трудам дружину понуждає,

Кладуть із мертвих тіл костри;

Соломой їх обволікають,

Олію з дьогтем

На всякий зруб разів по три.

Потім солому підпалили,

І плам’я трупи обняло.

І вічну пам’ять заквилили,

Аж сумно слухати було,

Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,

Тут інші смалець істочали,

У інших репався живіт;

Смрад, чад і дим кругом носились,

Жерці найбільше тут трудились,

Ізконебє халтурний рід.

Други, товариші і кревні,

Батьки, сини, куми, свати,

На віки вічні незабвенні,

А може, хто із суєти,

В огонь шпурляли різну збрую,

Одежу, обув дорогую,

Шаблі, ладунки, келепи.

Шашки, свитки, кульбаки, троки,

Онучі, постоли,

Шпурлялись, як на тік снопи.

Не тілько в полі так робилось,

В Лавренті сумно тож було;

Багацько трупа там палилось,

Поспульство ж на чім світ ревло.

Там батько

Оплакував і кляв

Війну і ветхого царя;

Тут дівка вельми убивалась,

Що без вінця вдовой осталась,

Утративши, багатиря.

Жінки, порозпускавши, коси,

Розхристані і без свиток,

Розтрьопані,

Галасовали на ввесь рот.

По мертвих жалібно кричали,

По грудях билися, стогнали,

Латинів проклинали рід;

Про Турна ж всі кричали сміло,

Що за своє любовне

Погубить даром ввесь нарід.

Дрансес на Турна тут доносить,

Що Турн всім гибелям вина;

Еней на бой його лиш просить,

І так би й кончилась війна.

Но і у Турна був сутяга,

Брехун, юриста, крюк, підтяга,

І діло Турна защищав;

Та і Аматині

Пускали рознії розкази,

Щоб Турн ні в чім не уважав.

Як ось од хана

Латинові прийшли посли,

І із охлявшого їх

Не видно, радість щоб несли.

Латин вельможам з

Велить явитись пред собою,

Що все і сталося якраз;

Послів кликнули до громади.

І, виповнивши всі обряди,

Латин прорек такий

Скажи,

Венуле нежахливий,

Всю хана Діомида річ,

Здається, був ти не брехливий,

Таким тебе зна наша

Підніжок твій я і підданець,

Із слуг твоїх послідній ланець,

Сказав Венул, — не погнівись!

Мужича правда єсть колюча,

А панська на всі боки гнуча,

І хан сказав так, не

Не з мордою Латина

Против троянських розбишак,

Вам треба б перше придивитись,

Який то єсть Еней козак!

Під Троєю він дався

Нам всім, як взявся

Богів домашніх і рідню.

Він батька спас в злу саму пору,

На плечах зніс на Іду-гору,

Сього не майте за бридню.

Против Енея не храбруйте,

Для нас здається він святим;

І так Латину розтолкуйте.

Щоб лучче помирився з ним.

Гай! гай!

Де діти єсть такії,

Щоб кудрі батькові

Найвище ставили всього?..

Не ворог я царю Латину,

Но чту Анхізову

І не піду против його.

Прощайте, доміні латинці!

Поклон мій вашому царю;

Возьміть назад свої гостинці,

Одправте їх к

Енею і просіть покою»,

Венул утерся тут

І річі сій зробив кінець.

Збентежила ся річ Латина,

Здавалось, близька зла година;

На лисині трусивсь вінець.

Латин од думки схаменувся,

Олімпським трохи помоливсь;

Наморщивсь, сентябрем

І смутно на вельмож

А що? — сказав.

Чи поживились?

От з Діомидом ви носились,

А він вам фигу показав;

Заздалегідь було змовлятись,

Як з пан Енеєм управлятись,

Поки лапок не розіклав.

Тепер не приберу більш глузду,

Як тут сих поселить прочан;

Землі шматок єсть не під нужду,

То їм з угоддями оддам.

Оддам нив’я, і сінокоси,

І риболовні тібрські коси,

То буде нам Еней сусід;

Коли ж не схоче він остаться,

А пуститься іще таскаться,

То все ж ізбавимся од бід.

А щоб з Енеєм лад зробити,

Пошлю послів десятків п’ять;

І мушу дари одрядити,

Диковинки коли б достать:

Повидла, сала, осятрини,

Шалевий пояс і люстрини,

Щоб к празнику пошив каптан,

Сап’янці із Торжка новенькі,

Мальованії потибеньки.

А нуте!

Як здається

Дрансес був дивний

І Турнові був враг лихий,

Встає, ус гладить, в носі чуха,

Дає одвіт царю

Латине світлий, знаменитий,

Твоїми мед устами пити!

Всяк тягне в серці за тебе;

Но одізватися не сміють,

Сидять, мовчать, сопуть, потіють,

І всяк мізкує про себе.

Нехай же та личина люта,

Що нас впровадила в

І ганьбою до всіх надута,

Походить більш на сатану:

Що стілько болі причинила,

Що стілько люду погубила,

А в смутний час навтікача!

Нехай лиш Турн, що

І всіх панів за кирпи водить.

З Енеєм порівня плеча.

Нехай оставить нас в свободі,

Нехай царівні дасть покой,

Нехай живе в своїй господі.

А щоб в Латію ні ногой.

А ти,

Латине, всіх благійший,

Прибав Енею дар смачнійший:

Йому Лавинію оддай.

Сим сватовством нам мир

І царства рани урятуєш;

Дочці ж з Енеєм буде рай.

Тебе ж прошу я, пане Турне!

Покинь к Лавинії

І проясни чоло нахмурне,

Щади латинську нашу кров.

Еней тебе лиш визиває,

А нас, латинців, не займає,

Іди з троянцем потягайсь!

Коли ти храбрий не словами,

Так докажи нам те ділами,

Побить Енея постарайсь».

Од речі сей Турн роз’ярився,

Як втопленик, посинів ввесь;

Дрижали губи, сам дрочився,

Зубами клацав, мовби пес,

Сказав:

О стара пустомеля!

Яхидств і каверз всіх оселя!

І ти тхором мене зовеш!

І небилиці вимишляєш,

Народ лукаво ввесь лякаєш,

На мене ж чортзна-що плетеш.

Що буцім хочу я

Головку лисую твою;

Та згинь! — не хочу

Честь багатирськую свою.

А ти,

Латине милостивий,

Коли такий став полохливий,

Що і за царством байдуже?

Так лізьте ж до Енея раком,

Плазуйте перед сим трояком,

Він мир дам славний устриже.

Коли ж до миру я поміха.

Коли Еней мене

І смерть моя вам єсть потіха;

Моя душа не єсть

Од храбрості і од надії,

Іду, де ждуть мене злодії,

Іду і б’юся з втікачем!

Нехай хоть стане він Бовою,

Не наляка мене собою,

Поміряюсь з його плечем».

Коли в конгресі так тягались,

Еней к Лавренту підступав;

На штурм троянці шиковались,

До бою всякий аж дрижав.

Латин таку почув новинку,

Злякавсь, пустив із рота слинку,

І вся здригнула

От вам і мир»,—сказав Турн

І, не терявши ні минути,

Пред військом опинивсь як на!

Оп’ять настав гармидер, лихо;

Народ, як черв, заворушивсь,

То всі кричать, то шепчуть тихо,

Хто лаявся, а хто моливсь.

Оп’ять війна і різанина,

Оп’ять біда гне в сук Латина,

Сердешний каявсь од душі,

Що тестем не зробивсь

І послі б з мирною

Лигав потапці і книші.

Турн миттю нарядився в збрую,

Летить, щоб потрошить троян;

І роз’ярив дружину

Побить Енеєвих прочан.

Прискочив перше до Камілли,

Як огир добрий до кобили,

І став їй зараз толковать:

Куди їй з військом напирати;

Мессап же мусить

Цариці сей прокляту рать.

Розпорядивши Турн як треба,

Махнув, засаду щоб зробить,

На гору, що торкалась неба,

І щоб фрігійців окружить.

Еней построїв тож отряди,

Де всім назначив для

Без одступу на вал іти.

Ідуть, зімкнувшись міцно, тісно,

Ідуть, щоб побідить

Або щоб трупом полягти.

Троянці сильно

І тиснули своїх врагів,

Не раз латинців

До самих городських валів.

Латинці также

І од троянців одбивались,

Один другого товк на прах;

Тут їх чиновники тузились,

Як півні за гребні возились;

Товклись кулаччям по зубах.

Но як Арунт убив Каміллу,

Тогді латинців жах напав,

Утратили і дух, і силу,

Побігли, хто куди попав.

Троянці з біглими змішались,

Над їх плечами

І задавали всім сто лих.

Ворота в баштах запирали,

Своїх ховатись не пускали,

Бо напустили б і чужих.

Як вість така прийшла до Турна,

То так мерзенно іскрививсь,

Що твар зробилась нечепурна,

І косо, зашморгом дививсь.

Потім ярує од досади,

Виводить військо із

І гору покида, і ліс;

І тілько що спустивсь в долину,

То в тую ж самую

Уздрів Енеєвих гульвіс.

Пізнав пан Турн пана Енея,

А Турна тож Еней пізнав:

Вспалали духом Асмодея,

Один другого б розідрав;

Не обійшлося б тут без бою,

Коли б пан Феб од

Заранше в воду не

І не послав на землю ночі;

Тут всіх до сна стулились очі,

І всяк уклався горлоріз.

Турн, облизня в бою піймавши,

Зубами з серця скреготав;

Од дуру, що робить не знавши,

Латину з злостію

Нехай злиденнії прочани,

Задрипанці твої трояни,

Нехай своїх держаться

Іду з Енеєм поштурхаться.

В моїх проступках оправдаться:

Убить і околіть готов.

Пошлю Енея до

Або і сам в ад копирсну;

Уже мні жизнь і так солона;

Оддай Енею

Гай, гай! — Латин тут обізвався.

Чого ти так розлютовався?

Що ж буде, як розсерджусь я?

Уже мені брехати стидно,

А потаїть — богам, обидно,

Святая правда дорога!

Послухай же, судьби єсть воля,

Щоб я дочки не

За земляка, а то зла

Насяде, хто злама устав.

Мене Амата

І так боки натасовала,

Що я Енею одказав.

Тепер сам мусиш мірковати,

Чи треба жить, чи умирати;

А лучче, якби в ум ти

І занедбав мою Лависю;

Чи трохи в світі панночок?

Ну, взяв би Муньку або Прісю,

Шатнувсь то в сей, то в той куток,

В Івашки,

Мильці,

Пушкарівку,

І в Будища, і в Горбанівку,

Тепер дівчат, хоть гать гати;

Тепер на сей товар не скудно,

І замужню украсть не трудно,

Аби по норову найти».

На слово се прийшла

І зараз в Турна і вп’ялась;

Лобзала в губи

І од плачу над ним

В напасть, — сказала, — не

І битися не поспішайся,

Як луснеш ти, то згину я;

Без тебе нас боги покинуть,

Латинці і рутульці згинуть.

І пропаде дочка моя».

Но Турн на се не уважає,

І байдуже ні сльоз, ні слов;

Гінця к Енею посилає,

Щоб битись завтра був готов.

Еней і сам трусивсь до бою,

Щоб сильною своєй

Головку Турну одчесать.

А щоб повірить Турна слову,

Тож посила зробить умову,

Як завтра виставляти рать.

На завтра, тілько що світало,

Уже народ заворушивсь;

Все вешталося, все кишало,

На бой дивитись всяк галивсь.

Межовщики там розміряли,

Кілочки в землю

На чак, де військові стоять.

Жреці молитви зачитали,

Олімпським в жертву

Цапів, баранів, поросят.

Тут військо стройними

В параді йшло, мовби на бой:

В празничній збруї, з

Всяк ратник чванився собой.

Обидві армії

На тих межах, що показали;

Між ними був просторий плець;

Народ за військом копошився,

Всяк товпився, всяк ліз,

Побоїщу щоб зріть кінець.

Юнона, як богиня, знала,

Що Турну прийдеться пропасть,

Іще в мізку коверзовала,

Щоб одвернуть таку напасть;

Кликнула мавку вод

Бо ся була сестриця

І розказала їй свій страх;

Веліла швидше умудриться,

На всякі хитрощі пуститься,

Щоб брата не строщили в прах.

Як так на небі дві хитрили,

Тут лагодились два на бой;

Всі за свого богів молили,

Щоб власною своей

Ізміг врага в яєшню зм’яти.

Рутульці стали ж розмишляти,

Що Турн їх може скиксовать;

Уже заздалегідь смутився,

Іще нічого, а скривився,

Не лучче б бой сей перервать.

На сей-то час

В рутульський подоспіла строй;

І там вертілася, як шавка,

І всіх скуйовдила собой.

Камерта вид на себе взявши,

Тут всіх учила, толковавши,

Що сором Турна видавать;

Стид всім стоять, згорнувши руки,

Як згине Турн, терпіти муки,

Дать шиї в кандали ковать.

Все військо сумно мурмотало,

Сперва тихенько, послі в

Гукнули разом:

Все

Щоб розмир перервать в той час.

Ютурна фиглі їм робила,

Шпаками кібця затровила,

І заєць вовка покусав.

Такії чуда

Лаврентці в добре толковали,

Тулумній к битві підтруняв.

І перший стрелив на троянців,

Гиллипенка на смерть убив;

А сей був родом із аркадців,

То земляків на гнів підвів.

Отак оп’ять зірвали січу!

Біжать один другому встрічу,

Хто з шаблею, хто з палашем;

Кричать, стріляють, б’ють, рубають,

Лежать, втікають, доганяють;

Все вмиг зробилось кулішем.

Еней, правдивий чолов’яга,

Побачивши такий нелад,

Що вража, зрадивши,

Послать фрігійців дума в ад.

Кричить:

Чи ви осатаніли!

Адже ми розмир утвердили!

Ми з Турном поб’ємось одні».

Но відкіль стрілка не

І спотиньга в стегно вп’ялася,

І кров забризкала штани.

Еней од рани

В крові із строю в свій намет;

Його Асканій проводжає,

Либонь, і під руку ведеть.

Уздрів се Турн, возвеселився,

Розприндився і

І на троянців полетів:

То б’є, то пха або рубає,

Із трупів бурти, насипає,

Хоть би варить на сто котлів.

І перших Філа,

На землю махом поваляв;

Потім Хлорея,

Себаріса,

Мовби комашок, потоптав;

Дерету,

Главку,

Поранив руки, шию, ногу;

Навік каліками зробив.

Побив багацько Турн заклятий,

Не трохи потоптав зикратий,

В крові так, мов в багні,

Коробилась душа Енея,

Що Турн троянців так локшив;

Стогнав жалчіше Прометея,

Бо був од рани єле жив.

Япид, цилюрик лазаретний,

Був знахур в порошках нешпетний,

Лічить Енея приступав:

По локті руки засукає,

За пояс поли затикає,

Очками кирпу осідлав.

І, зараз приступивши к ділу,

Він шпеник в рані розглядав,

Прикладовав припарки к

І шилом в рані колупав.

І шевську смолу прикладає,

Но все те трохи помагає;

Япид сердечний чує жаль!

Обценьками питавсь, кліщами,

Крючками, щипцями, зубами,

Щоб вирвать проклятущу сталь.

Венери серце

Од жалю, що Еней стогнав;

Підтикавшись — ану за діло:

І Купідончик не гуляв.

Шатнулись, разних трав нарвали,

Зцілющої води примчали,

Гарлемських капель піддали,

І, все те вкупі сколотивши,

Якісь слова наговоривши,

Енею рану полили.

Таке лікарство

Боль рани зараз уняло,

І стрілки копійце

Без праці винятись дало.

Еней наш знову ободрився,

Пальонки кубком підкрепився,

В пайматчину одігся бронь.

Летить оп’ять врагів локшити,

Летить троянців ободрити,

Роздуть в них храбрості огонь.

За ним фрігійські воєводи,

Що тьху, навзаводи летять;

А військо — в потоках як

Ревуть, все дном наверх,

Еней лежачих не займає,

Утікачів нізащо має,

А Турна повстрічать бажа.

Хитрить лукавая Ютурна,

Яким би побитом їй

Спасти од смертного ножа.

На хитрості дівчата здатні,

Коли їх серце защемить;

І в ремеслі сім так понятні,

Сам біс їх не перемудрить.

Ютурна з облака злетіла,

Зіпхнула братня

І стала коней поганять;

Бо Турн ганяв тогді на возі,

Зикратий же лежав в обозі,

Не в силах бігать, ні стоять.

Ютурна, кіньми управляя,

Шаталась з Турном між полків;

Як од хортів лиса виляя,

Спасала Турна од врагів.

То з ним наперед виїжджала.

То вмиг в другий кінець скакала,

Но не туда, де був Еней,

Сей бачить хитрость тут непевну,

Трусливость Турнову нікчемну,

Нап’явсь в погонь зо всіх гужей.

Пустивсь Еней слідити

І дума з ока не спустить;

Но мавка хитрая

І тут найшлася кулю злить.

К тому ж Мессап, забігши збоку,

Зрадливо, зо всього наскоку,

Пустив в Енея камінець;

Но сей, по щастю,

І камінцем не повредився,

З султана ж тілько збивсь кінець.

Еней, таку уздрівши зраду,

Великим гнівом розпаливсь;

Гукнув на всю свою

І тихо Зевсу помоливсь.

Всю рать свою вперед

І разом на врагів нахлинув,

Велів всіх сікти та рубать.

Пішли латинцїв потрошити;

Рутульців шпиговать, кришити,

Та ба!

Як Турна б нам достать.

Тепер без сорома признаюсь,

Що трудно битву описать;

І як ні морщусь, ні стараюсь,

Щоб гладко вірші шкандовать,

Та бачу по моєму виду,

Що скомпоную панахиду.

Зроблю лиш розпис

Убитих воїнів на

І згинувших тут по

Для примхи їх князьків душам.

На сей баталії пропали:

Цетаг,

Танаїс і Толон;

Од рук Енеєвих лежали.

Порізані:

Оніт,

Сукрон.

Троянців Гілла і

Зіпхнула в пекло Турна

Та де всіх поіменно знать?

Там вороги всі так змішались,

Стіснились, що уже кусались,

Руками ж нільзя і махать.

Як ось і сердобольна

Енею хукнула в кабак,

Велів, щоб штурмом город брати,

Рутульських перебить собак.

Столичний же Лаврент достати,

Латину з Турном перцю дати;

Бо цар в будинках ні гугу.

Еней на старших галасає.

Мерщій до себе їх

І мовить, ставши на

Моєї мови не

Бо нею управля

І зараз з військом

Брать город, де паршивий пес,

Латин зрадливий, п’є сивуху,

А ми б’ємось зо всього духу.

Ідіть паліть, рубайте всіх;

Громадська ратуш, зборні

Щоб наперед всього ізслизли,

Амату ж зав’яжіте в міх».

Сказав, і військо загриміло,

Як громом, разним оружжям;

Построїлось і

Простесенько к градським стінам.

Огні через стіну шпурляли,

До стін драбини

І хмари напустили стріл.

Еней, на город руки знявши,

Латина в зраді укорявши,

Кричить:

Латин вина злих діл».

Якії в городі остались,

Злякались од такой біди,

І голови їх збунтовались,

Не знали, утікать куди.

Одні тряслись, другі потіли.

Ворота одчинять хотіли,

Щоб в город напустить троян.

Другі Латина визивали,

На вал полізти принуждали,

Щоб сам спасав своїх мирян.

Амата, глянувши в віконце,

Уздріла в городі пожар;

Од диму, стріл затьмилось сонце;

Напав Амату сильний жар.

Не бачивши ж рутульців,

Турна,

Вся кров скипілася зашкурна,

І вмиг царицю одур взяв.

Здалося їй що Турн убитий,

Через неї стидом покритий,

Навік з рутульцями пропав.

Їй жизнь зробилася

І осоружився ввесь світ,

Себе, олімпських кобенила,

І видно ізо всіх приміт,

Що глузд останній потеряла;

Бо царськеє убрання

І в самій смутній сій порі.

Очкур вкруг шиї обкрутивши,

Кінець за жердку зачепивши,

Повісилась на очкурі.

Амати смерть ся

Як до Лавинії дійшла,

То крикнула «уви!» з-письменська,

По хаті ґедзатись пішла.

Одежу всю цвітну порвала,

А чорну к цері прибирала,

Мов галка, нарядилась вмах;

В маленьке дзеркальце дивилась,

Кривитись жалібно

І мило хлипати в сльозах.

Такая розімчалась

В народі, в городі, в полках,

Латин же, як старий плохутка,

Устояв ледве на ногах.

Тепер він берега

І так злиденно іскривився,

Що став похожим на верзун.

Амати смерть всіх сполошила,

В тугу, в печаль всіх утопила,

Од неї звомпив сам пан Турн.

Як тілько Турн освідомився,

Що дав цариці смерть очкур,

То так на всіх остервенився,

Підстрелений мов дикий кнур.

Біжить, кричить, маха

І грізними велить

Латинцям і рутульцям

З енеївцями перервати.

Якраз противні супостати,

Утихомирясь, стали в строй.

Еней од радості не стямивсь,

Що Турн виходить битись з ним;

Оскалив зуб, на всіх

І списом помахав своїм.

Прямий, як сосна, величавий.

Бувалий, здатний, тертий,

Такий, як був Нечоса-князь.

На нього всі баньки п’ялили,

І сами вороги хвалили,

Його любив всяк — не боявсь.

Як тілько виступили к

Завзята пара ватажків,

То, зглянувшися між собою,

Зубами всякий заскрипів.

Тут хвись!

Шабельки засвистіли,

Цок-цок! — і іскри полетіли;

Один другого полосять!

Турн перший зацідив Енея,

Що з плеч упала і керея,

Еней був поточивсь назад.

І вмиг, прочумавшись, з

Еней на Турна напустив,

Оддячивши йому сто з оком,

І вражу шаблю перебив.

Яким же побитом спастися?

Трохи не лучче уплестися?

Без шаблі нільзя воювать.

Так Турн зробив без дальней думки.

Як кажуть, підобравши клунки,

Ану!

Чим тьху навтіки драть.

Біжить пан Турн, і репетує,

І просить у своїх меча;

Ніхто сердеги не

Од рук троянська силача!

Як ось іще

Сестриця, і пред ним явилась,

І в руку сунула палаш;

Оп’ять шабельки заблищали,

Оп’ять панцири забряжчали,

Оп’ять пан Турн оправивсь наш.

Тут Зевс не втерпів, обізвався,

Юноні з гнівом так

Чи ум од тебе одцурався?

Чи хочеш, щоб тобі я

По пані старій блискавками?

Біда з злосливими бабами!

Уже ж вістимо всім богам:

Еней в Олімпі буде з

Живитись тими ж пирогами,

Які кажу пекти я вам.

Безсмертного ж хто ма убити.

Або хто може рану дать?

Про що ж мазку мирянську лити?

За Турна щиро так стоять?

Ютурна на одну проказу,

І певне, по твому приказу,

Палаш рутульцю піддала.

І поки ж будеш ти біситься?

На Трою і троянців злиться?

Ти зла їм вдоволь задала».

Юнона в первий раз смирилась,

Без крику к Зевсу річ

Прости, паноче!

Проступилась,

Я, далебі, дурна була;

Нехай Еней сідла рутульця,

Нехай спиха Латина з стульця,

Нехай поселить тут свій рід.

Но тілько щоб латинське

Удержало на вічне

Імення, мову, віру,

Іноси! сількість!

Як мовляла»,

Юноні Юпітер сказав.

Богиня з радіщ, танцювала.

А Зевс метелицю свистав.

І все на шальках розважали,

Ютурну в воду одіслали,

Щоб з братом Турном розлучить;

Бо книжка Зевсова з судьбами,

Несмертних писана руками,

Так мусила установить.

Еней махає довгим списом.

На Турна міцно

Тепер, — кричить, підбитий бісом,

Тебе ніхто не захова.

Хоть як вертись і одступайся,

Хоть в віщо хоч перекидайся,

Хоть зайчиком, хоть вовком стань,

Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,

Я витягну тебе

І розмізчу, погану дрянь».

Од сей бундючкоі Турн

Безпечно усик

І, зжав свої широкі плечі,

Енею глуздівно

Я ставлю річ твою в дурницю;

Ти в руку не піймав синицю,

Не тебе, далебіг, боюсь.

Олімпські нами управляють,

Вони на мене налягають,

Пред ними тілько я смирюсь».

Сказавши, круто

І камінь пудів в п’ять підняв;

Хоть з праці трохи і надувся;

Бо, бач, не тим він Турном став,

Не та була в нім жвавость, сила,

Йому Юнона ізмінила;

Без богів ж людська моч — пустяк.

Йому і камінь ізміняє,

Енея геть не долітає,

І Турна взяв великий страх.

В таку щасливую

Еней чимдуж спис

І Турну, гадовому сину,

На вічний поминок послав;

Гуде, свистить, несеться піка,

Як зверху за курчам шульпіка,

Торох рутульця в лівий бік!

Простягся Турн, як щогла, долі,

Качається од гіркой болі,

Клене олімпських єретик.

Латинці од сього жахнулись,

Рутульці галас підняли,

Троянці глумно осміхнулись,

В Олімпі ж могорич пили.

Турн тяжку боль одоліває,

К Енею руки

І мову слезную

Не жизні хочу я подарка;

Твоя,

Анхізович,

За Стікс мене поволоче.

Но єсть у мене батько рідний,

Старий і дуже ветхих сил;

Без мене він хоть буде бідний,

Та світ мені сей став не мил;

Тебе о тім я умоляю,

Прошу, як козака, благаю:

Коли мені смерть задаси,

Одправ до батька труп дублений;

Ти будеш за сіє спасенний,

На викуп же, що хоч, проси».

Еней од речі сей

І меч піднятий опустив;

Трохи-трохи не

І Турна ряст топтать пустив.

Аж зирк — Паллантова

І золота на ній

У Турна висить на плечі.

Енея очі запалали,

Уста од гніву задрижали,

Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.

І вмиг, вхопивши за чуприну,

Шкереберть Турна повернув,

Насів коліном злу

І басом громовим

Так ти троянцям нам для

Глумиш з Паллантова

І думку маєш буть живим?

Паллант тебе тут убиває,

Тебе він в пеклі дожидає,

Іди к чортам, дядькам своїм».

З сим словом меч свій

В роззявлений рутульця

І тричі в рані повертає,

Щоб більше не було хлопот.

Душа рутульська

До пекла, хоть і не хотіла,

К пану Плутону на бенкет.

Живе хто в світі необачно,

Тому нігде не буде смачно,

А більш, коли і совість жметь.

Вы можете поставить посту от 1 до 50 лайков!
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Мы используем cookies, чтобы вам было проще и удобнее пользоваться нашим сервисом. Узнать больше.