Енеїда Частина друга


Частина

Еней, попливши синім морем,

На Карфагену оглядавсь;

Боровсь з своїм, сердега, горем,

Слізьми, бідняжка, обливавсь.

Хоть од Дідони плив поспішно,

Та плакав гірко, неутішно.

Почувши ж, що в огні спеклась,

Сказав:

Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє

І щоб друга вдова

Як ось і море стало грати,

Великі хвилі піднялись,

І вітри зачали бурхати,

Аж човни на морі тряслись.

Водою чортзна-як крутило,

Що трохи всіх не потопило.

Вертілись човни, мов дурні.

Троянці з страху задрижали,

І що робити, всі не знали,

Стояли мовчки всі смутні.

Один з троянської ватаги,

По їх він звався Палінур;

Сей більше мав других одваги,

Сміленький був і балагур;

Що наперед сей

І до Нептуна

А що ти робиш, пан Нептун!

Чи се і ти пустивсь в ледащо,

Що хочеш нас звести нінащо?

Хіба півкопи і забув?

А далі після сеї

Троянцям він так всім сказав:

Бувайте, братця, ви здорові!

Оце Нептун замудровав.

Куди тепер ми, братця, пійдем?

В Італію ми не доїдем,

Бо море дуже щось шпує,

Італія відсіль не близько,

А морем в бурю їхать слизько,

Човнів ніхто не підкує.

От тут земелька єсть, хлоп’ята,

Відсіль вона невдалеку:

Сіцілія, земля багата,

Вона мені щось по знаку.

Дмухнім лиш, братця, ми до

Збувати горесті своєї,

Там добрий цар живе Ацест.

Ми там, як дома,

І, як у себе, загуляєм,

Всього у нього вдоволь єсть”.

Троянці разом

І стали веслами гребти,

Як стрілки, човники неслися,

Мов ззаду пхали їх чорти.

Їх сіцілійци як уздріли,

То з города, мов подуріли,

До моря бігли всі встрічать,

Тут між собою розпитались,

Чоломкались і обнімались,

Пішли до короля гулять.

Ацест Енею, як би брату,

Велику ласку

І, зараз попросивши в хату,

Горілкою почастовав;

На закуску наклали сала,

Лежала ковбаса

І хліба повне решето.

Троянцям всім дали

І відпустили на кватері:

Щоб йшли, куди потрапить хто.

Тут зараз підняли бенкети,

Замурмотали, як коти,

І в кахлях понесли

І киселю їм до сити;

Гарачую, м’яку бухинку,

Зразову до рижків печінку,

Гречаних з часником пампух.

Еней з дороги

І пінної так нахлистався,

Трохи не виперсь з його дух.

Еней хоть трохи був підпилий,

Та з розумом не потерявсь;

Він син був богобоязливий,

По смерті батька не цуравсь.

В сей день його отець опрягся,

Як чикилдихи обіжрався,

Анхіз з горілочки умер.

Еней схотів обід

І тут старців нагодовати,

Щоб біг душі свій рай одпер.

Зібрав троянську всю

І сам пішов на двір до них,

Просить у їх собі пораду,

Сказав їм річ в словах

Панове, знаєте,

І всі хрещенії миряне,

Що мій отець бував Анхіз,

Його сивуха

І живота укоротила,

І він, як муха в зиму, зслиз.

Зробити поминки я хочу,

Поставити обід старцям

І завтра ж — далі не одстрочу.

Скажіте: як здається

Сього троянці і бажали,

І всі у голос

Енею, боже, поможи;

Коли же хочеш, пане, знати,

І сами будем помагати,

Бо ми тобі не вороги”.

І зараз миттю всі

Горілку, м’ясо куповать,

Хліб, бублики, книши вродились,

Пішли посуди добувать;

І коливо з куті зробили,

Сити із меду наситили,

Договорили і попа;

Хазяїнів своїх ззивали,

Старців по улицям шукали,

Пішла на дзвін дякам копа.

На другий день раненько встали,

Огонь на дворі

І м’яса в казанки наклали,

Варили страву і пекли.

П’ять казанів стояло юшки,

А в чотирьох були галушки,

Борщу трохи було не з шість;

Баранів тьма була варених,

Курей, гусей, качок печених,

Досита щоб було всім їсть.

Цебри сивушки там

І браги повнії діжки;

Всю страву в вагани

І роздавали всім ложки.

Як проспівали “со святими”,

Еней обливсь слізьми гіркими,

І принялися всі трепать;

Наїлися й нахлистались,

Що деякі аж повалялись,

Тогді і годі поминать.

Еней і сам зо

Анхіза добре поминав;

Не здрів нічого пред собою,

А ще з-за столу не вставав;

А далі трошки проходився,

Прочумався, протверезився,

Пішов к народу, хоть поблід.

З кишені вийнявши півкіпки,

Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,

Щоб тямили його обід.

Енея заболіли ноги,

Не чув ні рук, ні голови;

Напали з хмелю перелоги,

Опухли очи, як в сови,

І ввесь обдувся, як барило,

Було на світі все немило,

Мисліте по землі писав.

З нудьги охляв і ізнемігся,

В одежі ліг і не роздігся,

Під лавкою до світа спав.

Прокинувшися, ввесь трусився,

За серце ссало, мов глисти;

Перевертався і нудився,

Не здужав голови звести,

Поки не випив

З імбером пінної

І кухля сирівцю не втер.

З-під лавки виліз і струхнувся,

Закашляв, чхнув і

Давайте, — крикнув, — пить тепер”.

Зібравшися, всі

Ізнов кружати начали,

Пили, як брагу поросята,

Горілку так вони тягли;

Тягли тут пінненьку троянці,

Не вомпили сіціліанці,

Черкали добре назахват.

Хто пив тут більш од всіх

І хто пив разом три осьмухи,

То той Енеєві був брат.

Еней наш роздоброхотався,

Ігрища вздумав

І п’яний зараз розкричався,

Щоб перебійців привести.

У вікон школяри співали,

Халяндри циганки скакали,

Іграли в кобзи і сліпці;

Було тут разні чути крики,

Водили в городі

Моторні, п’яні молодці.

В присінках всі пани сиділи,

На дворі ж вкруг стояв народ.

У вікна деякі гляділи,

А інший був наверх ворот;

Аж ось прийшов і перебієць,

Убраний так, як компанієць,

І звався молодець Дарес;

На кулаки став

І перебійця визивати,

Кричав, опарений мов

Гей, хто зо мною вийде битись,

Покуштовати стусанів?

Мазкою хоче хто умитись?

Кому не жаль своїх зубів?

А нуте, нуте, йдіте

Сюди на кулаки лиш ближче!

Я бебехів вам надсаджу;

На очі вставлю окуляри,

Сюди, поганці-бакаляри!

Я всякому лоб розміжжу.

Дарес довгенько дожидався,

Мовчали всі, ніхто не йшов;

З ним всякий битися боявся,

Собою страху всім задав.

Так ви, бачу, всі легкодухи,

Передо мною так, як мухи,

І пудофети наголо”.

Дарес тут дуже насміхався,

Собою чванивсь, величався,

Аж слухать сором всім було.

Абсест троянець був сердитий,

Згадав Ентелла-козака,

Зробився мов несамовитий,

Чимдуж дав відтіль дропака.

Ентелла скрізь пішов шукати,

Щоб все, що бачив,

І щоб Дареса підцьковать.

Ентелл був тяжко смілий, дужий,

Мужик плечистий і невклюжий,

Тогді він, п’яний, вклався спать.

Знайшли Ентелла-сіромаху,

Що він під тином гарно спав;

Сього сердешного

Будити стали, щоб устав.

Всі голосно над ним кричали,

Ногами всилу розкачали.

Очима він на них

Чого ви?

Що за вража мати,

Зібрались не давати спати”.

Сказавши се, оп’ять

Та встань, будь ласкав, пане-свату!»

Абсест Ентеллові

Пійдіть лиш ви собі ік кату!

Ентелл на їх так закричав.

А послі баче, що не шутка,

Абсест сказав, яка погудка,

Проворно скочивши, здригнувсь:

Хто, як,

Дарес?

Ну, стійте, наші!

Зварю пану Даресу каші,

Горілки дайте лиш нап’юсь”.

Примчали з казанок сивухи,

Ентелл її разком

І од сієї він

Скрививсь, наморщивсь і зівнув,

Сказав:

Тепер ходімо, братця,

До хвастуна Дареса-ланця!

Йому я ребра полічу,

Зімну всього я на кабаку,

На смерть зувічу, мов собаку,

Як битися — я

Прийшов Ентелл перед Дареса,

Сказав йому на сміх:

Гай-гай!

Ховайсь, проклята неотеса,

Зарання відсіль утікай;

Я роздавлю тебе, як жабу,

Зітру, зімну, мороз як бабу,

Що тут і зуби ти зітнеш.

Тебе диявол не пізнає,

З кістками чорт тебе злигає.

Уже від мене не влизнеш”.

На землю шапку положивши,

По локоть руки

І, цупко кулаки стуливши,

Дареса битись визивав.

Із серця скреготав зубами,

Об землю тупотав

І на Дареса налізав.

Дарес не рад своїй лихоті,

Ентелл потяг не по

Дареса, щоб його він знав.

В се врем’я в рай боги

К Зевесу в гості на обід,

Пили там, їли, забавлялись,

Забули наших людських бід.

Там лакомини різні їли,

Буханчики пшеничні білі,

Кислиці, ягоди,

І всякі-разні витребеньки,

Уже, либонь, були п’яненькі,

Понадувались, мов йоржі.

Як ось знечев’я вбіг Меркурій,

Засапавшися, до богів,

Прискочив, мов котище

До сирних в маслі

Ге!

Ге! от тут-то загулялись,

Що і од світа одцурались,

Диявол-ма вам і стида.

В Сіцілії таке твориться,

Що вам би треба подивиться,

Там крик, мов підступа орда”.

Боги, почувши, зашатались,

Із неба виткнули носи,

Дивитись на бійців хватались,

Як жаби літом, із роси.

Ентелл там сильно храбровався,

Аж до сорочки ввесь роздягся,

Совав Даресу в ніс кулак.

Дарес ізвомпив, сіромаха,

Бо був Ентелл непевна птаха,

Як чорноморський злий козак.

Венеру за виски хватило,

Як глянула, що там Дарес;

Їй дуже се було не мило,

Сказала:

Батечку,

Зевес!

Дай моєму Даресу сили,

Йому хвоста щоб не вкрутили,

Щоб він Ентелла поборов.

Мене тогді ввесь світ забуде,

Коли Дарес живий не буде;

Зроби, щоб був Дарес здоров”.

Тут Бахус п’яний обізвався,

Венеру лаяти начав,

До неї з кулаком

І так ісп’яна їй

Пійди лиш ти к чортам, плюгава,

Невірна, пакосна, халява!

Нехай ізслизне твій Дарес,

Я за Ентелла сам вступлюся,

Як більш сивухи натягнуся,

То не заступить і Зевес.

Чи знаєш, він який парнище?

На світі трохи єсть таких,

Сивуху так, як брагу, хлище,

Я в парубках кохаюсь сих.

Уже заллє за шкуру сала,

Ні неня в бразі не скупала,

Як він Даресові задасть.

Уже хоть як ти не вертися,

З своїм Даресом попростися,

Бо прийдеться йому пропасть».

Зевес до речі сей дочувся,

Язик насилу повернув.

Він од горілки весь

І грімко так на їх

Мовчіть!..

Чого ви задрочились?

Чи бач, у мене розходились!

Я дам вам зараз тришия!

Ніхто в кулачки не мішайтесь,

Кінця од самих дожидайтесь,

Побачим, — візьметь-то

Венера, облизня піймавши,

Слізки пустила із очей,

І, як собака, хвіст піджавши,

Пішла к порогу до дверей,

І з Марсом у куточку стала,

З Зевеса добре глузовала;

А Бахус пінненьку лигав,

Із Ганімедова

Утер трохи не з піввідерка;

Напивсь — і тілько що кректав.

Як між собой боги

В раю, попившись в небесах,

Тогді в Сіцілії

Великі дуже чудеса.

Дарес од страху

І до Ентелла підбирався,

Цибульки б дать йому під ніс.

Ентелл од ляпаса здригнувся,

Разів із п’ять перевернувся,

Трохи не попустив і сліз.

Розсердився і роз’ярився,

Аж піну з рота попустив,

І саме в міру підмостився,

В висок Дареса затопив:

З очей аж. іскри полетіли,

І очі ясні соловіли,

Сердешний об землю упав.

Чмелів довгенько дуже слухав,

І землю носом рив і нюхав,

І дуже жалібно стогнав.

Тут всі Ентелла вихваляли,

Еней з панами реготавсь,

З Дареса ж дуже глузовали,

Що силою він величавсь.

Звелів Еней його підняти,

На вітрі щоб

Од ляпаса і щоб прочхавсь;

Ентеллові ж дав на

Трохи не цілую

За те, що так він показавсь.

Еней же, сим не вдовольнившись,

Іще гуляти

І, цупко пінної напившись,

Ведмедів привести звелів.

Литва на труби засурмила,

Ведмедів зараз зупинила,

Заставила їх танцьовать.

Сердешний звір перекидався,

Плигав, вертівся і качався,

Забув і бджоли піддерать.

Як пан Еней так забавлявся,

То лиха він собі не ждав,

Не думав і не сподівався,

Щоб хто з Олімпа кучму дав.

Но те Юнона

І в голові так коверзнула,

Щоб зараз учинить ярміз;

Набула без панчіх патинки,

Пішла в Ірисині будинки,

Бо хитра ся була, як біс.

Прийшла,

Ірисі підморгнула,

Черкнули разом в хижу вдвох,

І на ухо щось їй шепнула,

Щоб не підслухав який бог;

І пальцем, цупко прикрутила,

Щоб зараз все то

І їй би принесла лепорт;

Ірися низько

І в ліжник зараз нарядилась,

Побігла з неба, як би хорт.

В Сіцілію якраз спустилась,

Човни троянські де були;

І між троянок помістилась,

Которі човнів стерегли.

В кружку сердешні сі

І кисло на море гляділи;

Бо їх не кликали гулять,

Де чоловіки їх гуляли,

Медок, сивушку

Без просипу неділь із п’ять.

Дівчата з лиха горювали,

Нудило тяжко молодиць;

Лиш слинку з голоду ковтали,

Як хочеться кому кислиць.

Своїх троянців проклинали,

Що через їх так горювали,

Дівки кричали на ввєсь

Щоб їм хотілось так гуляти,

Як хочеться нам дівовати,

Коли б замордовав їх чорт».

Троянці волокли з

Стару бабу, як ягу,

Лукаву відьму, злу Берою,

Іскорчившуюся в дугу.

Ірися нею ізробилась,

І, як Бероя, нарядилась,

І підступила до дівок;

І щоб к ним лучче

І пред Юноной заслужиться,

То піднесла їм пиріжок.

Сказала

Помагай біг, діти!

Чого сумуєте ви так?

Чи не остило тут сидіти?

Оце гуляють наші як!

Мов божевільних, нас морочать,

Сім літ, як по морям волочать;

Глузують, як хотять, із вас,

Але з другими бахурують,

Свої ж жінки нехай горюють,

Коли водилось се у нас?

Послухайте лиш, молодиці,

Я добрую вам раду дам,

І ви, дівчата білолиці,

Зробім кінець своїм бідам,

За горе ми заплатим горем

А доки нам сидіть над морем?

Приймімось човни попалім.

Тогді і мусять тут

І нехотя до нас прижаться;

Ось так на лід їх

Спасеть же біг тебе, бабусю!

Троянки вголос загули.

Такої б ради, пайматусю,

Ми ізгадати не могли».

І зараз приступили к флоту,

І принялися за роботу:

Огонь кресати і

Скіпки, тріски, солому, клоччя;

Була тут всяка з них охоча,

Пожар щоб швидше розвести.

Розжеврілось і загорілось,

Пішов димок до самих хмар,

Аж небо все зачервонілось,

Великий тяжко був пожар.

Човни і байдаки палали,

Соснові пороми тріщали,

Горіли дьоготь і смола.

Поки троянці огляділись,

Що добре їх троянки грілись,

То часть мала човнів була.

Еней, пожар такий уздрівши,

Злякався, побілів як

І, бігти всім туди звелівши,

Чимдуж до човнів сам побіг.

На гвалт у дзвони задзвонили,

По улицям в трещотки били,

Еней же на ввесь рот

Хто в бога вірує — рятуйте!

Рубай, туши, гаси, лий, куйте!

А хто ж таку нам кучму

Еней од страху з плигу збився,

В умі сердега

І зараз сам не свій зробився.

Скакав, вертівся і качавсь;

І із сього свого

Він, голову піднявши вгору,

Кричав, опарений мов пес.

Олімпських шпетив на всю губу,

Свою і неню лаяв любу,

Добувсь і в рот, і в ніс

Гей ти, проклятий стариганю!

На землю з неба не зиркнеш,

Не чуєш, як тебе я ганю,

Зевес! — ні усом не моргнеш.

На очах більма поробились,

Коли б довіку посліпились,

Що не поможеш ти мені.

Чи се ж таки тобі не стидно,

Що пропаду, от лиш не видно?

Я ж, кажуть люди, внук тобі!

А ти з сідою бородою,

Пане добродію Нептун!

Сидиш, мов демон, під водою,

Ізморщившись, старий шкарбун!

Коли б струхнув хоть

І сей пожар залив водою

Тризубець щоб тобі зломивсь!

Ти базаринку любиш брати,

А людям в нужді

Не дуже, бачу, поспішивсь.

І братик ваш Плутон, поганець,

Із Прозерпіною засів,

Пекельний, гаспидський коханець,

Іще себе там не нагрів?

Завів братерство з

І в світі нашими

Не погорює ні на час.

Не посилкується німало,

Щоб так палати

І щоб оцей пожар погас.

І ненечка моя

У чорта десь тепер гуля,

А може, спить, уже

Або з хлоп’ятами ганя.

Тепер їй, бачу, не до соли,

Уже, підтикавши десь поли,

Фурцює добре, навісна.

Коли сама з ким не ночує,

То для когось уже свашкує,

Для сього тяжко поспішна.

Та враг бери вас, — що хотіте,

Про мене, те собі робіть,

Мене на лід не посадіте,

Пожар лиш тілько погасіть,

Завередуйте

І, будьте ласкаві,

Зробіте лихові кінець.

Пустіть лиш з неба

І покажіте чудасію,

А я вам піднесу ралець».

Тут тілько що

Еней і рот свій затулив;

Як ось із неба дощ полився,

В годину ввесь пожар залив.

Бурхнуло з неба, мов із бочки,

Що промочило до сорочки;

То драла врозтіч всі дали.

Троянці стали всі як хлюща,

Їм лучилася невсипуща,

Не раді і дощу були.

Не знав же на яку

Еней і тяжко горював,

Чи тут остатись, чи поплити?

Бо враг не всі човни забрав;

І миттю кинувсь до

Просить собі у ней поради,

Чого собою не вбагне.

Тут довго тяжко раховали,

І скілько не коверзовали,

Та все було, що не оне.

Один з троянської громади,

Насупившися, все

І, дослухавшись до поради,

Ціпком все землю колупав.

Се був пройдисвіт і непевний,

І всім відьмам був родич кревний

Упир і знахур ворожить,

Умів і трясцю одшептати,

І кров христьянську замовляти,

І добре знав греблі гатить.

Бував і в Шльонському з волами,

Не раз ходив за сіллю в Крим;

Тарані торговав возами,

Всі чумаки братались з ним.

Він так здавався і нікчемний,

Та був розумний, як письменний,

Слова так сипав, як горох.

Уже в чім, бач, пораховати,

Що розказать — йому вже дати;

Ні в чім не був страхополох.

Невтесом всі його дражнили,

По-нашому ж то звавсь Охрім;

Мені так люди говорили

Самому ж незнакомий він.

Побачив, що Еней гнівився,

До його зараз підмостився,

За білу рученьку і взяв;

І, вивівши Енея в сіни,

Сам поклонився аж в коліни,

Таку Енею річ

Чого ти сильно

І так надувся, як індик?

Зовсім охляв і занудився,

Мов по болотові кулик?

Чим більш журитися — все гірше,

Заплутаєшся в лісі більше,

Покинь лиш горе і заплюй.

Піди вкладися гарно спати,

А послі будеш і гадати,

Спочинь, та вже тогді

Послухавши Еней Охріма,

Укрившись, на полу ліг спать;

Но лупав тілько все очима,

Не міг ні крихти задрімать.

На всі боки перевертався,

До люльки разів три приймався,

Знемігся ж, мов і задрімав.

Як ось Анхіз йому приснився,

Із пекла батечко

І синові таке

Прокинься, милеє дитятко!

Пробуркайся і проходись,

Се твій прийшов до тебе батько,

То не сполохайсь, не жахнись.

Мене боги к тобі

І так сказати приказали:

Щоб ти нітрохи не журивсь,

Пошлють тобі щасливу долю,

Щоб учинив ти божу

І швидше в Рим переселивсь.

Збери, всі човни, що остались,

І гарно зараз їх оправ;

Придерж своїх, щоб не впивались,

І сю Сіцілію остав.

Пливи і не журись, небоже!

Уже тобі скрізь буде гоже.

Та ще, послухай, щось скажу:

Щоб в пекло ти зайшов до мене,

Бо діло єсть мені до тебе.

Я все тобі там покажу.

І по Олімпському

Уже ти пекла не минеш:

Бо треба кланятись Плутону,

А то і в Рим не допливеш.

Якусь тобі він казань скаже,

Дорогу добру в Рим покаже,

Побачиш, як живу і я.

А за дорогу не турбуйся.

До пекла навпростець

Пішком, — не треба і коня.

Прощай же, сизий голубочок!

Бо вже стає надворі світ;

Прощай, дитя, прощай,

І в землю провалився дід.

Еней спросоння як схопився,

Дрижав од страху і трусився,

Холодний лився з його піт;

І всіх троянців поскликавши,

І лагодитись приказавши,

Щоб завтра поплисти як світ.

К Ацесту зараз сам махнувши,

За хліб подяковав, за сіль,

І, там недовго щось побувши,

Вернувся до своїх відтіль.

Ввесь день збирались та складались;

І світа тілько що дождались,

То посідали на човни.

Еней же їхав щось несміло,

Бо море дуже надоїло,

Як чумакам дощ восени.

Венера тілько що уздріла,

Що вже троянці на човнах,

К Нептуну на поклон побігла,

Щоб не втопив їх у волнах.

Поїхала в своїм ридвані,

Мов сотника якого пані,

Баскими конями, як звір.

Із кінними проводниками,

З трьома назаді козаками,

А коні правив машталір.

Була на йому біла

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг;

Їм грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха;

Ридван, мов вихор в полі, біг.

Приїхала, загримотіла,

Кобиляча мов голова;

К Нептуну в хату і

Так, як із вирію сова;

І не сказавши ні півслова,

Нехай, каже, твоя

Бува,

Нептуне, голова!

Як навіжена, прискакала,

Нептуна в губи цілувала,

Говорячи такі

Коли,

Нептун, мені ти дядько,

А я племінниця тобі,

Та ти ж. мені хрещений батько,

Спасибі зароби собі.

Моєму поможи Енею,

Щоб він з ватагою

Щасливо їздив по воді;

Уже і так пополякали,

Насилу баби одшептали,

Попався в зуби був біді».

Нептун, моргнувши, засміявся;

Венеру сісти

І після неї облизався,

Сивухи чарочку налив;

І так її почастовавши,

Чого просила, обіщавши,

І зараз з нею попрощавсь.

Повіяв вітр з руки Енею,

Простивсь сердешненький з землею,

Як стрілочка, по морю мчавсь.

Поромщик їх

З Енеєм їздив всякий раз,

Йому слуга був найвірнійший

По-нашому він звавсь Тарас.

Сей, сидя на кормі, хитався,

По саме нільзя

Горілочки, коли прощавсь.

Еней велів його прийняти,

Щоб не пустивсь на дно

І в луччім місці би проспавсь.

Но видно, що пану

Написано так на роду,

Щоб тілько до сього він

Терпів на світі сім біду.

Бо, розхитавшись, бризнув в воду,

Нирнув — і, не спитавши броду,

Наввиринки пішла душа.

Еней хотів, щоб

Біда і більш не продовжилась,

Щоб не пропали всі з коша.

Вы можете поставить посту от 1 до 50 лайков!
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Мы используем cookies, чтобы вам было проще и удобнее пользоваться нашим сервисом. Узнать больше.