Спогад про трьох запізнілих купальниць

В Одесі,

Біля найблакитнішого Чорного моря,

Де юність моя відспівала матроська,

В Одесі,

Де знову мене

Моя космічна рідня,

На березі

Я обійняв тебе і відчув,

Як пташками затріпотіли під

Твої маленькі груди.

Заходило сонце.

Була середина вересня.

Три запізнілі

Обтирались на камені.

Я раптом побачив їх і зрозумів:

Давно-предавно десь,

У якомусь не нашому зовсім світі,

Все це вже бачив хтось,

Все це діялось,

Все це з

Уже було.

Агов, мої друзі!

А друзі уже відлітали над морем:

Той, що розбився в Очакові,— першим,

А той, що в Совгавані, — другим,

За ними летів

В космічнім скафандрі,

А далі іще та іще.

Летіть, мої друзі!

Я тільки оцих пташенят приголублю,

Летіть, я за

Ось тільки ще губ цих нап’юся!

Жили ми не марно,

Нам є що лишить на землі!..

Такого самого

Все в Одесі, напевне,

Виглядітиме по-іншому.

Але я достеменно знаю,

Що того самого вечора,

Коли ми з вами будемо вже у вирії,

Через багато тисяч

До моря, обнявшись,

Двоє.

Заходитиме сонце.

Чайки кричатимуть над водою.

Три запізнілі

Обтиратимуться на камені.

Двоє зіллються в

І раптом збагнуть,

Що давно-предавно десь,

У якомусь зовсім не їхньому світі,

Все це вже бачив хтось,

Все це діялось,

Все це з

Було.