Розум і душа

Пригадую давніх років

І в серці дитячому спалах:

Я плакав тому, що на мене

Сніжинкою з неба упала.

Лежала вона на долоні

Та

Їй щось повеліло вмирати.

Здавалося, небо ось-ось

Суворим засудженням страти.

Тим часом на чорному тлі

Така ж нерозгадане гарна

Як розум, як диво!

З’явилась

Маленька істота захмарна.

Невдовзі її умертвила сльота,

А пам’ять спустошила звичка.

Та нині сніжинка згадалась — ота,

Неначе молодша сестричка.

Можливо, що нині дороги

І долі схрестились не марно:

Нас разом із нею гойдала

Вогненна колиска захмарна.

А потім за чергою літо й

У зорянім тісті місили:

Є розум у мене,

У неї — нема,

Та все ж ми від спільної

Прекрасні й потворні сліди

Наш розум — діяльний недрема.

Та є ще, крім розуму, вічна душа

Субстанція вища,

Окрема.

Хай ментор знервовано нігті куса,

Шукає статечної пози.

Та в мить, коли нас потрясає краса

Не розум викрешує сльози.

В часи, коли дух понад зорі злетів,

Людина збагнути повинна,

Що розум з’явився із гами чуттів

Він тільки чуттєва поверхня світів.

Душа

Їхня сутність глибинна.