Розум і душа
Пригадую давніх років
І в серці дитячому спалах:
Я плакав тому, що на мене
Сніжинкою з неба упала.
Лежала вона на долоні
Та
Їй щось повеліло вмирати.
Здавалося, небо ось-ось
Суворим засудженням страти.
Тим часом на чорному тлі
Така ж нерозгадане гарна
Як розум, як диво!
З’явилась
Маленька істота захмарна.
Невдовзі її умертвила сльота,
А пам’ять спустошила звичка.
Та нині сніжинка згадалась — ота,
Неначе молодша сестричка.
Можливо, що нині дороги
І долі схрестились не марно:
Нас разом із нею гойдала
Вогненна колиска захмарна.
А потім за чергою літо й
У зорянім тісті місили:
Є розум у мене,
У неї — нема,
Та все ж ми від спільної
Прекрасні й потворні сліди
Наш розум — діяльний недрема.
Та є ще, крім розуму, вічна душа
Субстанція вища,
Окрема.
Хай ментор знервовано нігті куса,
Шукає статечної пози.
Та в мить, коли нас потрясає краса
Не розум викрешує сльози.
В часи, коли дух понад зорі злетів,
Людина збагнути повинна,
Що розум з’явився із гами чуттів
Він тільки чуттєва поверхня світів.
Душа
Їхня сутність глибинна.
Руденко Микола
Другие работы автора
Пробудження серед ночі
Я жив, як всі: гадав, у цьому Є тільки насолоди — їж та пий А добру дівку маєш на приміті, То ти вже цар, а не гультяй сліпий
Вік доживаю
Вік доживаю, а не знаю, Є та істота, що в мені гніздиться, Й кому належить диво–долото, Що “я” й “не я” різнить,
Рима
До рими байдуже мені Ні, не вона хвилює вічно Хвилює дух, що у Живе могутньо, вулканічне
“Линьте римовані стріли”
Линьте, римовані стріли, В далеч Нової Епохи Тих, кому все зрозуміло, Я не шаную нітрохи
