Полинова сутінь

Дише степ і теплом, і росою краплисто,і тоненький вітрець у обличчя свіжить —і темнішає сад, і злипається листя,і остання бджола в сонний вулень летить.

І останні ймена повертаються в губи,і тебе я гукав, та відлунку не мав.

Чи загускло повітря, скажи мені, люба,чи мій поклик летючий десь хтось переймав?

Ось і зібгана пташка сполохано пада,наче грудка землі, в безшелесну траву;мої пучки, як гроно важке винограду,налилися, щоб пестить хмільну жаливу.

Вже і губи мої узялись пухирцями,мов жарину тримав і спалив

Світить порохом шлях, і жахтить полинаминабігаюча хвиля із степу гірка.***