Впотужнилась вода — уже й не перейнять,припала до землі її важка печать.
І змила кущ лози з мурахом на листку,пробігши в безліч ніг раптово по
Опізнені дощі десь нагорі пройшли —нам докотив потік лиш піняві вали,яких не зупинить, не перейнять веслом,а тільки стать, як мур, упоперек селом.
Ми бігли слідкома, але потік зникав,і кожен чув на смак, яка вода швидка,яка вона гірка — аж подих
Потік зникав, зникав, його було нам мало.
Він піну полишив, зламав місток і кладку,до губ луску пришив, дрібнесеньку — на
І слух нам огромив, і звабив у дорогу,і глину простелив під босі наші ноги.
Ішли, ішли, ішли… місили вперто глину,і на губах несли дзеркальні крапелини,бо знали там внизу, де зупинились води,проклюнувши сльозу, велике сонце вродить.
І хвиля набіжить, шовково нас огорнеі змиє в одну мить з дитинства плями чорі.***
