Ягода

Суничино терпка, жарка і недозріла,тверда моя рукаторкнулась твого тілаі зранила —

Як тепер кров замовить?

Невже ж занапастивдуші святу основу?..

Недосконалий я: зісподу росте вовна.

Я серце пощербив давно.

І плоть моя щертовна.

Привласнюю, беру, владую,

Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую.

Вже знати й на тобі мої давильні пучки:не змити тих карбів, не зняти з губ каблучки.

Бо в горлі — холод, сніг… не нігті,а крижинки,і всі мої слова сум-ні… а сміх, як

Ось лезо осоки,ось сироти на тілі,ось рана впоперек руки,і холод крана

Суничино, сховайсь в густій траві під листям,бо ниже, ниже голка-часягіддя, мов намисто.

Хоч колір відміни чи в землю западися —твій погляд вогнянийпече — ой не дивися!

Червоні ящірки біжать по грудях вгору,з розтятої руки дим скрапує прозоро.

І не привласнив я ні честі, ані

Суничник геть зів’яв —димить пеньок трухлявий.

І на зап’ястку — шрам, і пучки попіл горнуть.

А шкіра — мов кора, порепана, аж чорна.

Чого ж вона шука, ота рука вузлата?..

Спинися, почекай — а що ж ти,

Павле, втратив?***