рям і протестантам,
Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,
Всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній
Крик свого серця присвячую.
Е
Й
Й!
Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.
Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати.
Не іменуй мене поетом.
Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник,
Не іменуй же мене поетом, друже мій.
Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею.
І сьогодні я цього найбільше хочу.
Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік.
І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.
Проте я не шкодую — так мусіло бути.
Це наука.
Не іменуй же мене поетом, друже мій.
Прийми цей твір, як приймав ти його колись — три роки тому, — за одверту сповідь одвертої людини.
Тоді він тобі припав до серця.
Але тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по новій дорозі, обсипаній камінням.
Я на це остаточно зважився внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин, і якщо зломлю собі шию, то не буду дуже шкодувати.
Мокрий води не боїться.
Ти збентежений!
Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння.
Не турбуйся, це ж просто.
Ти кажеш:
Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним, — і ти будеш щасливий”.
Це кажеш ти, що маєш титул редактора, затишну кімнату і щороку по двічі їздиш на курорт.
Гаразд.
Ну, а я кажу:
Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ”.
Ти пізнаєш його на власній шкурі.
А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити.
Бачиш, — це майже те ж саме.
Що?
Хтось там каже, що це “куца філософія”.
Не винен же я, друже мій, що в нього розум завдовжки лише від редакторського портфеля та до свого ліжка.
Пробував ходити по-твойому і як ходять інші, і не зумів.
Це гидко.
Це більше, ніж гидко.
А ще гидко, що такі та шукають сучка в оці твоєму.
О, скільки чванства,скільки бруду,скільки фальші… лицемір’я… шкурництва.
Гей, не іменуй же мене поетом, друже мій! Прийми цю річ і знай, що лежало моє сумління в вашому портфелі, та не лежатиме вже там ніколи-ніколи, як і не замовкну я ніколи, доки ходжу на цій планеті. 1929 р.,
Київ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Какие ужасы кипят в
Для этих псов, что лижутпыл мой ярый,
Какие им пожары
Метаються, чтоб смертьискать во мне.
О женщина, вся в черном!... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Э.
Г. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І вся людськість хіба не єстьінфузорії(пожирай, пожирай себе вкраплі води)?
П.
В космічному
И, порепались губи,
Цілував лише вітер та
Я такий необтесаний, грубий,
І мій біль не за вас, не про вас.
Не про вас, що спокійні і
Не про вас, в кого сила — закон,
Що прийшли і, мов велетні древні,
Штурмом злота взяли рубікон,
Узяли і усілись на
Щоб судить непокірних
О віки!
Наші скарби мільйонні!
Наші ви!!!
До незнаних часів!”
Не за їх, що з крицевих
Заґнуздали, мов спрут,
Нарядили любов у опорки,
А культуру — у панцир війни.
Або тих он шляхетних, що
На героїв казковий шолом,
Золотаві вінки Афродіти,
А
Дні печаллю
І ганебне тавро на чоло.
Такі чисті, культурні і чисті:
Непокірних пускають в
І на брата, на братові
Шлють наклепи й десятки
Запродажних,за мілку монету,
За блискучі дзвінкі
Не про Вас я.
О, що Вам поети?
Такі мудрі, гуманні такі.
Я всього лиш, всього про Марію,
Я про тих, кого час заґнуздав,
Димом смирни в леґендах
І пожер Ваш голодний удав.
О Ви, люди — брати по плянеті,
О в’язниць і законів творці!
Ідеал Ваш — новенькі
І портфель в “худосочній” руці.
Ви боги.
Ви Владарі.
Кретини!
Хто сказав там, що радість — закон?!
Мабуть, той, що єдину
Зґвалтувавдля рублів,для корон.
А після у костьолі, у
Розпинався за брата свого,
Смертним боєм ламав свої
Я за нього в петлю і в
Так, я знаю, — я виріс між вами,
Так, я знаю, — бодай би не знать:
Ви за підлість ув’єте вінками,
За любов — ведете умірать.
Як пройдете за браму, в майбутнє?
Хто-бо там поручиться за вас?
Ви ж смієтесь, смієтесь на кутні,
Що проглинете радісний час.
Розікрадете радості в брата,
Обміняєте щирість на
Знов безсовісний буде
І в загоні, в повіях любов.
Тампіднімете серце мотором,
Зведете діафрагми очей;
Рабський мозок, невільний учора,
По шаблону дротів потече.
Ні, не встанем, не встанем з
Привітать Вас, “васали нові”!
Не для того літа
І любов потопили в крові.
Ось прийшли і пройшли
На кістках животієте Ви,
Такі ж сірі і жадні створіння,
Як в вихрастій моїй голові.
Так ідіть же в прийдешнє, незнане,
Свої скарби і досвід несіть,
І “незнане” —обернете в “знане”,
На шаги почеканете мить.
А як пройдете браму в майбутнє,
Не кажіть, що у вас були Ми.
То було, просто так…на розпутті,
Серед вічної вічно
Я всього лиш, всього про Марію,
Я про тих, кого час загнуздав,
Димом смирни в леґендах
Й
Ваш голодний удав.
Є
Р до мене в вікно,
Наче повія, забута
Ну, і куди я із болем моїм?
Кому?
Ну, кому розповім?
Стука… Ввіходить… Стає у кутку
Чорна у чорнім колючім вінку;
Слова не мовить, руки не
І ніде я не дінусь, ніколи, ніде.
Цей образ ще змалку, ще там — в давнині,
Дійсність жорстока пришила
І за людей,за їх правий
Тяжить, як камінь,довічний прокльон.
Тінню ввіходить, стає у кутку
Чорна, в смішнім кропив’янім
Стукає вітер і плаче в вікні
Тягне і сотає повість мені:. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По рудих полях,
На сухій
Павутиння, як дим,
І скорбить
Летять журавлі
З нелюбої
Зірвались.
Гей летять туди,
Де немає сліз,
І курличуть —
З
Залишився сум,
В павутиння ввивсь,
Сірі стерні
Болем.
Стереже
Ах, оця верба!
Вартовий на
Замогильнім),
Виглядає дні,
Проважає дні,
Пропускає
Ну куди мчите?
Куди втечете?
Та візьміть і
До
Але де ж той
Золотий цвіте?..
Ой, немає його,
Немає…. . . . . . . . . . . . .
Ь її —
Голубова — звали.
Ти прости, читачу,прізвище просте,
В давнині зап’ятечорним запиналом,
Для людей мізерне,сіре і пусте.
Так.
Пусте.
В болотіспалене —
Десь давно байдужезтерла давнина.
Так зітре — замажепорохом
Сірі та нікчемній наші імена.
И минулий вік
Носій старої слави
Оджив своє й
Настав двадцятий вік,
І в нових днях
Корони і
Та звичаї
Стрів Дев’тсотий рік,
Ось тут на зломі
Стрічаєм “героїню”,
Оточену
Таких же героїнь;
Де клином збігся світ,
В Росії, здавна вільній,
На фабриці
Стрічаємо її.
А
Ь на варстат
Печаллю сходять
Щось руки — про своє,
А очі — про своє.
Золочений
Стрибнути в шибку
І золото своє на пелені снує.
На фабриці
Марією прозвали,
І табельщик рудий,
Проходячи, морга,
Бо то ж снага в
І губи, як коралі,
То ж волос вороний,
То ж брови, як
И
У табелі марудні,
Спиняється ось тут,
Де — Голубова М.
Спиняється нудний,
Рябий, як сірі будні,
Десь голову
Почеше олівцем.
А
Манька” — скніє день,
А потім як заллється:
В печаль навмисне сміх,
Мов стрічку, запліта.
У шумі
Бадьориться.
Здається,
Що хоче втрати
Одразу наверстать.
Я в
Там хутірець
У злиднях потонув,
Під тином задрімав.
У полі на
Десь принесли
Мужик байстря почув,
З досадою забрав.
З прокльонами, сяк-так,
Громадою
Узнала, що
І що таке — синці.
А п’яти літ,в
З слідами грубих
На смаглому лиці.
Е
Д тче казку
На сонячні будівлі,
Там оргії до
Полудою горять:
У пана жінка цвіт
Направо і наліво”;
Розпутна, як
Красива, як зоря.
Ь, мов щеня,
А там — старців
З сльозами їла хліб,
Що очі виїда.. . . . . . . . . . . . . . . . .
Де срібним гребнем
Розчесано могили,
Там золото
Розмикала біда.* *
Прости мені, читачу,
Що й я байстрят співаю,
Ба! —то ввійшло в закон,
Байстрята на землі.
Й тоді, як був Тарас,
Й ось сотня літ минає,
І пройде мілійон
Ридатимуть по їх.
Й плюватимуть на їх.
А виросте —
І на підстилку кинуть,
Прикрившись шиком
Модерних,і на сміх,
По-новому обуті,
Затопчуть в своїм
Біль муки та образ.* *
Ь на варстат,
Печаллю сходять
Щось руки про своє,
А очі про
Золочений
Стрибнути в шибку
І золото
На пелені
О матінко моя!
Коли б ти, мамо, знала,
Як я тебе
Як я тебе люблю.
Затоптане
Сльозами вимивала,
Чекаючи, жила,
На ласку на твою.
Ю
Пройшли
І канула в
Дитяча
Коли б хоч раз
Заплакану зірницю
Твоїх очей — уздріть,
Проклята і свята.
О ні, я не кляну!
Я знала ласку сонця,
Я знала ласку
І шепоти борів,
Я знала не
Та знать не довелося,
Чи хоч похожа
На ласку матерів”.* *
Голосять десь
То свищуть
І брат
О, ні!
То табельщик рябий.
Затисла серця
Чиясь холодна жменя:
На копійки, на
Ці
Ці раби.
А
Про чари, про кохання,
Підспівує з захватом,
З огнем і жалем цех.. . . . . . . . . . . . . . . . .
І голубі словав вінчальному
І втоми
Оскирене
А ще лице (о,
Безстидної розпусти;
Ти ж
Поки горить
Дайте пожить!”
Невидно, в хаос
Вторить хтось владний густо:. . . . . . . . .
Дайте пожить!”. . . . . . . . .
Да-айте
Д
Ю
Схиляються задушні,
І тисячі
В млу воском
В час пізній
Звідтіль спустілі
Повз варту
Десь молодість стрічать.* * *. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Е-ра!-ра!-ра!
Шахтьор босий, шахтьор голий…”. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пітні лиця, сірий дим.
Звук гармошки, як віхоли,
В цім вертепі.
В душах
Тоже дим.
В
Дим.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Е-ра!-ра!-ра!..
Тіда-ріда, —
Судариня-бариня!... . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чом чорнява не танцюєш,
Ех-и, раз!ех-и, два!
Мене, хлопця, не цілуєш?... . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Іх-ха!
Хе-ха!
І ггі!!!
У нашого
Та не зовсім совість чиста,
Нашій Гандзі як (…),
Не очуняє й тепер.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та ніхто й не-епри-го-рне…. . . . . . . . .
Ну, завили, гей, “довольно”.
Крой, гармошка, виручай!
Заработаєш на чай”.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ха-ха-ха!!!
Нам ні бога, ні гріха.* *
Ніч задухою
Пітні лиця, сірий
Навіть дзбобаний Порфило,
Що за сорок повалило,
Хоче бути молодим.
Д
М вечори
Анонси і реклама,
Над містом шум
І виблиски
Там богочоловік;
То ж Будда,
Й Христос —швейцари
В нових богів, богинь.
А й ковдра,
Й півтори віконця,
Бо в піввікні
Онуча замість
За двісті літ з
Сюди не вдерлось сонце.
Лиш по кутках щемить
Взялася цвіллю мла.
Манюнький
Під стелею
В суботній час в
Лампадка блискотить:
Марія за
Важкою головою,
За долю за
Схиляється на мить.
Р безсонних
Зігнув благеньке
І висотав думки
Розвішав на бильці.
Човнами час
Лиш там — злоті
На ввитім в
Скорботному лиці.
То образ…
Вколо
Стілець, ослін безногий;
На вішалці дрантя,
Завинуте у млу,
Та ось шукає долю,
Мов рзгубив дороги,
Гасає
По сірому столу.
У
І вечори,
Похилена над шитвом,
При кволім
До пізньої
Працює все Марія,
Вдень фабрикою спита,
Допалює свій
В осінні вечори.
І степові
Розсотує, як нитку,
На тінь кладе
З волошок і жоржин:
Про думи
Про місяця
Про гуси на
Та про незнаний крин.
В
Х — утома днів,
В губах — нерушна юність,
А брови й дві коси
Як шовкова
Вже й пізній час
На
Мабуть, всю
Скиває
На неспокійну тінь.
А потім: знову день,
Знов фабрика і будні,
Як патока,
І схожі, як один.
У шумі
Зрадливі і
Там люди і
І млявий тік годин.
Ь місяці.
Сніги зміняють води.
Хвилину тягне мить,
Години тягнуть дні.
І серце так болить,
І ниє тоскно врода,
Як муха
В розбитому вікні…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нащо ж вона
В розбитому вікні?
А
ГАIVВ
Й славний
Зустрілись на панелі;
Він щось її,
Адресу запитав.
Такий простий-простий,
У латаній
На грудях срібний
Царевого хреста.
Та блиск очей
І лагідна усмішка,
Рожевуватий
На смілому лиці;
Як давнішні пісні,
Застирана манишка,
А на
То ж
Мозолі на руці.
І
Над парками звисають.
І тулиться
Так близько до зорі,
І дивляться згори.
Як місто зацвітає,
Як млосно
Весінні лихтарі.
Завулками
Такі маленькі ночі.
В Марії втома
У відпустку пішла.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де кручі та шпилі,
Там молодість регоче,
Роняють верби
З зеленого
І”, — кажуть.
То
Сльозами сходить радість,
Що зорі у танку,
Що квіти,
Що весна,
Що радісна, як
В омріяному саді,
Марія у вінку,
Марія не одна.
Блакитні
Над парками звисають,
І тулиться
Так близько до зорі,
І дивляться згори,
Як юність зацвітає,
Як млосно
Весінні лихтарі.
І
О без
Побралися з Андрієм,
Бо вірили в
І вірили у
І з юного
В щасливої
Печалі гніт
І втома із очей.
Нехай не має
Ні батька, ні родини,
Нехай не має
Ні коней, ні волів,
Ну й що
Ба, він
Для неї важить
Найбільше від
Разом багатирів.
Я ожила,
Осяяна без сонця,
Любов’ю налилась,
Як груди молоком.
І часто-часто
У заткнуте
Дивилась:чи то ж “та”
Із фабрики трико?
Приходить ново
В колись нудній кімнаті)
Не вбачиш, як летить,
Хоч в злиднях, та в огні.
Оплакані не раз,
Тепер життям налляті,
Ті ночі, наче
На радіснім коні.
А
А щодень
Гудками владно кличе,
Щоб щастя
На прості копійки,
Де табельщик
На день підходить
Й снує навколо сіть,
Безсоромний такий.
Лише почне сіріть,
Зудить, зудить
І
Тупа і жадна твар.
І не втечеш
З нікчемними словами…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Міняє пари
Без жалю календар.
Е
Е
Й до пізньої
Її трима варстат,
Його державний млин.
І пусткою
Покинута хатина,
Лиш тче павук в
Сітину павутин.
Ь дні, як
Упали на
До трудної
Жалі серед зими.
Став гаснути вогонь.
І
Діждались
І радости
Змішалися з слізьми.
І
Ю
Зробилася Марія.
Не спала довгі ночі,
Де синова
То ж личко — як у
То ж брови — як у
За василькові
Дала ім’я — Василь.
Ну, скільки щастя й
І скільки ласки тої,
Коли у груди
Упнеться немовля!
Й коли Андрія
Із зміни жде нічної,
Марія, ніби з ним,
Із сином розмовля.
И в обох
Усе життя для
Є праця, є сім’я
І легше наче жить.
Знов степові
Та колискові линуть,
Ціловане
Укохано бринить.
І
М — жарт:
Машиною прибило!
Привезли
І
Забивсь, як на ножі.
Лише
Й киває на
Під образком
Та злякано дрижить.
І точиться життя,
І бореться зі смертю.
Та що не день — то гірш,
І кожен мент,як вік.
Ні смерть, ні
Не
Та час упертий,
І не вблагає плач,
І не злякає
Час тягне до
Андрій ледве живий
Розбитий і німий.
Д
Ю
Схиляються задушні,
І тисячі
В млу воском
Відчаєм сходять очі.
Варстат стоїть нерушно.
А руки, як прокляті,
Хоч знають — буде гнів.
Ось табельщик
Прийшов і став
Маріє!
Як кінчиш,
Зайди.
Велів
Як ось:гудок
Марія, д’дому рада,
В конторку до
Пустилася мерщій.
З
И
Із сином у
Син в грязних
Заходиться плачем,
А в батька хтось
Осівсь в бровах крилатих,
Й сльозинка чеерз
Задумано тече.
Й — то лише “понт”,
Там табельщик
І двері, як капкан,
Захлопнулись на ключ…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В велику шибку
Розкрив слинявий місяць:
Когось хтось спутав там,
Рве шмаття обіруч.. . . . . . . . . . . . . . . . . .
О,
Е
Н і месть?
І де знайду управу?
Нащо родилась я?
Отак й мене
Іде Марія десь,
Спіткається в
О, де той правий шлях?
Куди піду?
І приблудився
Голодний і обдертий;
Десь падали
Під тумбою у
О час нових чудес!
О пам’ятники… жертви!..
Чому Ви, сфінкси днів,
Великіі німі?!
Захід
Ось силует свободи.
Хрести церков стирчать
Пристанище калік…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вернулася чуть світ.
А дома —склеп холодний,
Погашена
І мертвий чоловік.
А
А, зима…
Із фабрики прогнали.
Марія, як мара,
Печальна і блідна;
А тут ще, як з нудьги,
Шарманщики
Там, з сірого
Як на весь світ одна.
Ходила скілки днів,
Хоч би якась робота.
Попродала дрантя,
Стільці і шкарбани,
Лишилися
Рогожі.
За
З їх ласки)
По’дносила
Ь повз “кабак”;
Хтось
Ну й ніжки!
Ех, ніжки!..” — і з
Прицокне язиком,
І вивихнеться так,
Немов… немов у ліжку.
Спішила і
Втирала кулаком.
З гармошкою
Проходила орава;
Хтось вуса
Кхі!
Іггі чорнява!
Чи не вийде з твоєї…
Халлява?!”
Аж очі день, аж
Долонею закрив.
А
А
М
Шарманщики заграли.
У місті —
Вітрини…
Бульварами, мов кров,
Електрика, коралі,
Єдиний тнуть
Хай не вмре!”
Зависнути хіба?
Зависнути… о Боже!?
А син же, син!..
Коли
Не цей нещасний син?..
Знов тиждень, місяць,
Ішла найматись
Але ніхто й за хліб,
Але й на день один.
А В
Х,
Йшла пізньою порою,
Причепиться один,
Причепиться
І кличе йти за ним,
Зове кудись з собою.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За декілька годин
Хліб власний і легкий.
Ь на постіль
Відчаєм сходять
Ну й як?”
А син
І зсохлі груди
Ну й що ж… прийшла звідтіль
Туди й вернути хочуть?..
І
І піду!..”
І змучене
На личко сина клонить,
Простити просить матір;
На образок
Вмивається
Мовчиш, моя мадонно?
Тоді будеш карати!?.
Учися ж, сину мій,
А
К
А ніч — древня повія
І розплутала коси на сніг,
Вийшла в темінь марою
І побрів хтось…за нею…за ріг.
А
К
Е імла на
І почнеться парад ліхтарів,
Йдуть розносити честь під
І по чорних клозетах дворів.
Скілько їх!..
І прохриплі, і п’яні,
Різні віком, і різні в ціні,
Різних націй:і перші, й
Ах,
Ну
Нє
Щ
В осінні тумани,
Ніде стати і ніде
Причепились два смазчики п’яні,
Знов рішила додому вести.
Ліжко грязне: у плямах, у
Гість прищавий, роздігсь, покурив,
Навалився кнурем…аж
Пхнув ногою і матом покрив.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Три злотих кинув, харкнув і плюнув,
Підтягнувши брудні очкурі.
Взявсь другий…ще й подушку підсунув.
А вгорі…то мадонна вгорі!
О в хаті.
Лише
Мати ноги, побиті об
Син заплаканий груди
Перелапані сотнями
Сину мій!..
Спи, нещасна
Спи ж, прокляте!!.”
Накрилась платком,
Підвела бліді губи карміном,
А печаль чорних брів — сірником.
Знов під тумби.
А ніч, як зараза,
І п’янюча, як чорне вино,
В душу втислась, у серце пролазить,
Все життя отруїла давно.
Ь
А
І подругу зустріла:
У пивнушці впивались
Ну і що ж?.. і кому яке діло?
Хто скотився,тому все їдно”.
Страмне торжище звичкою стало,
Породивсь хоробливий вогонь.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніч-зараза всю душу зсмоктала,
А туди пару грубих долонь.
И, як ногу болото,
Діти Бахуса, — п’явкою п’ють,
Задихаються в спазмах,
І цілують між ноги, й плюють.
Син прокинеться — дивиться…. . . . . . . . .
Скоти!!!”
Віддала у далекий “приют”.
У
М чаду
Вимивала слізьми копійки,
Щоб не видно позорищ, страждання,
Щоб не видно — з чиєї руки.
Купувала цукерки і книги
Посилала, як злодій, в приют,
Посилала… а жах, як вериги,
Що його… що його зацькують.…
У дитини десь мати “б…га”!
І приб’ють,щирим сміхом приб’ють.
Відкладала в ощадну скарбницю,
Щоб син її ріс — не конав,
Щоб розумний і сильний, мов з криці,
А про матір не чув і не
У безсоннім чаду
Вимивала слізьми копійки.
Щоб не видно позорищ,страждання,
Щоб не видно — з чиєї руки.
И літа, як лелеки,
Як чайки на болоті в туман.
Син десь в приймах далеко-далеко,
Син студент, сирота… між дворян.
Ані звісточки, жадного слова,
Ні півслова за скільки
Водинадцяте цвіт
Обліта на холодну росу.
Вже вона не Марія, а Мері
Короева шантану
Ерос”;
Закрутилась в шовках і лікері,
А шантан,як будинок той — первий,
В ніч полудою сходить до рос.
А
С”, як на медовий пряник,
Усе місто злетілось, вся знать:
Маклери,спекулянти,дворяни,
Давніх римлян нові могікани
Обдурити,купить — а пізнать.
В кабінетах, в глухих
Сходить соком гординя і жар,
Бо
Ерос” — це закон, бо у
Радість всіх — від дворців до кошар.
Бо Ерос — це закон!..
Бо любов’ю,
Млосним пахом жіночих грудей,
Чоловічою плоттю і
Спекульнеш,як нічим і ніде.
Я
Й розпутної
Голова у Марії — чавун,
І порожня, і широко
Фосфорять,ніби сон
Убачає, чи море
Розлилось в них жаги й пустоти,
Чи марою повстали й
На святиняххрести…і
А під боком полковницька пика:
На м’ясистому носі укус,
Із розкритого рота
Стьожка слини на сплутаний вус.
Тріпонулась Марія і
Припалила з свічі
На картину “майора —
Полилась позументова ряб.
І І
І, знов ночі і люди,
Немов чортове колесо, йдуть,
У лікері, у спазмах, в
А до світу гудки не гудуть,
Не гризуть хоробливо турботи.
Обійшов десь обніжками сон,
Тільки верне,так верне на рвоти,
Та жага десь,отрута,вогонь.
І кімната тепер не конура
Голубий-голубий будуар;
У кутку старі пальми в зажурі,
У вікно виє модний бульвар.
І
А пригадує юність:
Як байстрям волочила
Світ повій… кобелі — “королі”.
І як промінь святий через морок:
Син —манюнький,а мати —
І в вазон головою з докором,
Переповнена чадом
Ой, лю-лі-лю,
Дитино
Полетіли
У чужі края,
Покинули
Розпроклята я!
Ну не плач, не плач.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Твоя мамка — шансонетка,
Ніч крізь ніч не спить.
Люди вивчили “меньєтку”,
Научили
І ридання, як дощ на дорогу,
Як болото — на камінь
На навоену жовту
Впала пудреним, мокрим лицем.
І,
К
Р, як шум
І”.
Всі спішать, щоб “пожить” до могил.
У Марії “коханців” капела
Р о з к у п и л и утому і біль.
Давній блиск і краса(хоч і штучна,бо не вернеш минулих очей),
У шовках, серпантином окручена,
А жага,мов отрута тече.
Камінці… декольте…
Королева одвічних часів!
Ввита золотом втіхи
І оголенавсюди і всім.
І
І укрилися пилом.
Не болить і ніщо не пече.
Розкарячився розум
Перед диким розгулом ночей.
А
Ь літа, як лелеки.
Вася з Васі зробивсь
Васильком”,
У містах на чужині далекій
У дворянській сім’ї приймаком.
Білі лиця — що в княжого
І повадка — що в чистих
То — збалована щастям дитина”,
Мовляв двірник, старий Валер’ян.
Васильком — так красуня прозвала,
Інститутка — дочка буржуя,
Коли в кучерях брови
І в коханні роняла слова.
И улітку на хутір,
У степи.
Там васильки до
Клонять голову.
В шовковім
Синь
Ні утоми, ні
Повертали, як випаде сніг.
Я іспити
І одержать жаданий диплом,
Та Василь бере книжку не
І не хилить чола над столом.
Бо у пані — ні жодного сина,
Ані дочки.
А гроші, як маг.
Ну, навіщо згинать свою
І марати ваґони “бумаг”.
Гроші — маг (цей божок для хрещених):
Куплять щастя, обійдуть закон.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Восени маєш назву —
І пряму путьову за кордон.
Пан директор вже надто ласкавий:
Кілька сот — й первокласний
Васильок не корпить, не
І не клонить чола над столом.
К
Й і тросточка —
Пані сином названим зове,
Хоч у жилах там кров перебенді,
То не знають.
І на око
Накладає поважно лорнета,
І звідки узявсь?
Чисто князь.
Стан немов у корнета.
Не любити такого ніззя”.
Хоч своїх не судилось доп’ясти,
Не зуміла — в розпусті спливли,
Божа
Коханку до
Сину сучить.
Пливе на бали;
І у себе — на тиждень по
Собирається молоді
Син” не встиг ще й літа перелічить,
А у нього коханки аж дві.
Що одна — то Олена, купчиха,
Інститутка — дочка буржуя,
А друга — просто так, для потіхи,
Там жагуча,як срібло, жива.
Є шістнадцяте літо;
Не затьмарили скарги і жаль.
Але раз чимось спокій розбито,
Мов шаленим ударом ножа.
У речах трапив книги з “приюта”,
А у книгах…манюнький дукат.
Пішли вихором спогади
Це та скорбна і мила рука…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Часто:втома на скроні
І забіг би, коли б куди знав.
Образ давній такий, ще з колиски,
Ось з’явився і
Наступає п’ятою на
Біль загадки, не зводить очей.
І проходять неділі, не
Сон утоми безсонних ночей.
Я
И… чи, може, не мати?
Лиш на віях сльозина
Час зітер її махом крилатим,
Заступили все ласки
Ах, ці ласки не варті сльози.
Є!
Тепер пам’ятає:
Тож вона научила ридать,
Тож вона милувала без
А і де тебе, мамо, шукать?
Де ти, нене, якими
Розвело нас,пропала куди?
Коли світ не заріс реп’яхами,
То прийди… на весілля прийди!”
І шукає у синім безмежжю,
І хова таємницю в собі:
Хоч не тронуть за кінчик
Мовить слово…угледіть хоч би.
Наступає п’ятою на
Біль загадки, не зводить
І буває, що тиждень не
Сон утоми безсонних ночей.
Е
О.
До святої
Накривають в святвечір
Дві
Як з грюкотом в
Васильок,так, немов очманів.
І заперся у себе в кімнаті,
Божевільно швиряє
Дарма стукає названа
З переляком на жирнім лиці.
А…
Я?!
А, так —шансонетка?
Мати десь, ха-ха-ха:мати — б….ь!
Цілувла губами й
Прокляття!
Сто тисяч проклять!!!
Нумо, син проститутки — “учений”!
Як красиво,
Ах, як
Бодай змалку, ще змалку, нікчема,
Побачить!
Побачить лише
Оці пальці…”
І впав на килими,
До ікон нігті скрючених лап.
І дрижить, немов привид, між
У
Тінь чийогось
У… твою б нафарбовану пику,
Підла суко… (тут матерний крик)!”
І поник, як мудрець, старий фікус,
Головою на лутку поник.
Відчинилися двері
Увійшла наречена, як сон,
Розтривожена
Чо, милий,
Розкричався на фольгу
Не підходь!
Не торкайся до мене!
Ти прости і прощай
Ну, кляни! ну,голубонько,
Лєно!
Моя мати…родильниця —б….ь!
Курвий син я…”
А потім обоє,
Як дітвора, риданням зайшлись;
І бивсь
І разом кляли.
А
Остогид я Вам слізьми своїми.
Розказать про Марію ще як?
Стій, читачу,розгублено рими;
Ну, нехай…ну, нехай буде так:* * *. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Циганка
Циганка
Циганка гадала
За ручку брала…”. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За Марією в темряві
Ну, втішу, іди,
Ну ж, дурненький…”
Тінь зникла в воротях.
Повернулась і тоже туди.
Але там ні душі, лише
Розгойдав мовчазні флюґера
І кавчать, мов розбуджені
Постать зникла в парадніх
І чого не дає він спокою?
Утіка, наче дим від огню,
А волочиться тінню за
Зупинюсь і ніяк не спиню.
Чи новак боязкий, небувалий
Жовторотий, сліпий грудосос,
Чи?..
А може…”
Дрижучи,
Й затягнулась в диму папирос.
Пішла хутко та все озиралась,
Поки зникла у пущі кафе.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дужа постать така — в
І лампаси такі — в галіфе.
А
Ч.
Бульвар, як могила.
Б’ють часи…і не піють півні,
Лиш собака на зорі
Засвітилось в Марії в вікні.
Встряла смуга в німі тротуари,
У багно, в кізяки на шосе,
Освітила зашкрьобану
Мо… продати хтось душу
Чи пропити?
На розі нікого…
Хто кому там киває привіт?!”
З дужим вітром на чорну
То ліхтарить покинутий світ.
Глупа північ.
Кімната — могила.
Б’ють часи…і не піють півні.
Десь собакою совість
І луна — мов забуті пісні.
Я руки — що крила,
Перестрелені дужим стрільцем,
У руці —просто аркушик білий,
А лице… ніби вапна
Лист від сина… Мій любий, єдиний…”(лист):. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здрастуй, нене — “свята Маґдалино”!
Я молюсь тобі кожного дня:
Породила єси добре сина,
Як затаскана сука щеня.
Ах, гадюко!
За що ж я страждаю?
Син собакй королеви
І нема мені місця, немає,
Ні спокою моїй голові.
Будь ти проклята!!!
Ні, цього мало,
За позорище —душу твою!!!
Я знайду тебе,— ха-ха-ха —“мамо”!
Бог поможе — уб’ю!!!
Так, уб’ю! і знайду виправдання.
Мою честь м’ні поверне лише
Породила на глум, на страждання,
Так зумій же прийняти “любов”.
Я не бачив тебе і не знаю,
І не хочу!
В темряві знайду,
По одній твоїй славі
В перший раз і в останній прийду”.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Глупа північ.
Кімната — могила.
Б’ють
І не піють півні.
Десь собакою совість завила,
А луна, мов забуті пісні.
І
Є
А, і до
Синок…
Я чекаю — прийдиі не
Ну,
Ну, убий!
Але дай подивитись
І позорище слізьми залить,
Твої болі затиснуть до
Темінь.
А з
Чорні шахти чужого
І тайга… і сніги… і
Син
Ні, то лиш
Сину,
Утікати звідсіль.* *
Впав на душу мітежним
Голубий-голубий будуар.
Так, ніби рукою,
А то мли олив’яний удар.
А
Обертається звично
Десь у космосі сива земля,
Підставляє під соняшну
Та під град і людей, і поля.
Холуїв, королів і
Гонить радість до пишних палат,
Убирає у перли чертоги,
А святині й далекі дороги,
І хатки —в арештанськийхалат.
Д
М вечірні нюанси,
Золотий орнамент
В мавзолеях — валюти,
В храмі — торжище нових культур.
Homo Sapiens — в темних музеях,
Homo Sapiens — в склепах фортець,
На престолі ж, як тінь Галілея,
Зверхлюдина —оракул і жрець.
Жрець вина,грошової системи,
Жрець новихчоловічих ідей:
Запрягти всі плянети в тотеми,
В колісницю культури —людей.
І танцюють світи по указці,
Йде життя, ніби ґлобус, в руці,
І…збігаються раптом, як в казці,
Всі ідеїв жіночі
А” — мальована Мері
У ногах фінансових
В загороднім шантані (як в первім),
В Европейськім,
Продає на
Шум джаз-банди,
Росіянка,
Сильна внучка жагучих татар
Патентована, щира
З невичерпною силою
І
І укрилися пилом.
Не болить і ніщо не пече.
Розкарячився розум
Перед диким розгулом ночей.
Є
Ь.
Десь
Сиві очі немов не горять.
Та дарма, —виручають учені:
В жили морфійі ще
В кволе серце.
На — лиця
Знову сила, бажання, снага.
Й забиває дні жалю та
Голод владний, як демон, в… ногах.
І краса, і привабливість давня.
Оддаля —дев’ятнадцятий рік.
Такі ж очі і гнучкість у стані,
Й довгі тінішовковихповік.
IVВ
Н
Р прекрасний,
Причепивсь інженер молодий:
Чорні усики… стан, як в улана.
Славні очі, як полиск води.
Запальний і ревнивий.
Спочатку лиш смішком обійшлась.
Закохався по вуха всенькі,
Гроші сипле, немовбито князь.
А за ніс, бо
Чорні очі, як полиск води;
Жалко їх, щоб на дим
Чудачок,ти попав не туди.
Десь чека молоденька
Так, чека… А тобі що з
Молоденька і чиста
Ат, не варта подолу твого!
Ну,
Маріє, ік чорту ці фрази,
Всіх
І під греблю весь світ!
Не стрічав я такої ні разу:
Ти розпутнаі дивна, як міт”.
І
Ь з такого запалу.
Та… цікавість смішок обійшла.
Так не раз п’яні очі
В очі других, як краплі
Крізь
Так і вік прожила.
Й любовник в Марії,
Цей останній —найбільший з усіх,
Увесь світ для одної повії,
І не мучать ні совість, ні гріх.
Увесь світ для одної Марії!
Кинув жінкуі спокій ночей;
На ній збіглись святині і мрії,
І занедбана слава та честь.
Тягне валку розпутник з собою,
Розсипається грішми, мов
Всі маєтки пішли за
І в борги невилазні зав’яз.
Діядеми… шовки і
Закрутилась хмільна голова.
Для Марії, за ночі жагучі,
Всі багатствай безумні слова.
Е
Є облудні
Відлітають за грань
Над Парижем казкові ньюанси,
Над Парижемзорядо зорі.
А
А
Ч.
Млосно люстри горіли.
Двоє тіл, як слизький
Під цю оргію стіни
Від любовних прийомів та поз.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ось вже місяць минув, мійкоханий,
Моє щастя!..
А як тебе звать?..
Ну,
Я весь час, ніби
Ну, не треба…”
І далі,і вп’ять.
О ви, губи,очерчені строго!
Хто призначив вас дань цю нести?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Переплутались спазмами
Мій французик…мій демон…святий!”
Поцілунки потоплені в
І
Як скажу ті
В тобі дійсно, єдиний,
Кров
Стій,
Мері, стривай!
Не сміши, —не француз я, серйозно,
Пашпорт
То я — з знатних людей”.
І дістав їй,і знову ялозить;
Заплелись.
Ніч спинилась, не йде.
Млосно люстри на ню замигтіли.
Двоє тіл, так немов під откос,
У аґонії в хаос скотились,
В хаос рухів, —аж стіни
Від любовних прийомів і поз.
А Марію цікавість:
В поцілунки — уста,а рука,
Кокетуючи, пашпорт
До
А а й ! ! !”
Щось
В руках:. . . . . . . . . . . . . . . . .
То направопортрет В а с и л ь к а.
Як пантера, а регіт, як
Сину!!! вир!..”
Впали очі —
У безодню…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В трюмо таму
Хтось на чорнім коні проскакав.
Пролетіли літа, ніби
Чаєнят на болоті в
В новий час я тебе зустрічаю,
Як читаю немудрий Коран.
Ти ідеш, а на
Німієш,
А на плечах — тягар поколінь,
І мотузка прокляття на
Тяжко б’є в білий фарфор колін.
Йдеш на казнь,на судовисько людське,
Ввита святістю древніх
О Маріє!
Як тяжко і
На землі, на позорищі людськім!!.
Моя М А М О,
П Р О Щ А Ют е б е.1927 р.
Київ
