Привіт, привіт, привіт, привіт,
Товаришу і брате!
Та й лавреатові привіт.
Привіт, лауреате!
Бо ти лиш парій, ти ґелот,
В’язниці власної “оплот”.
В країні горя й
Багато є таких як ти:
З своєї волі — й не диши!
Що кат накаже, те й пиши!
Тому, хоч жалиш, як змія,
Та все ж злоби не маю я.
Ти пам’ятай про це завжди:
Велике серце у Біди.
А покищо… Привіт, привіт!
Нехай послухає весь світ,
Де взявсь,як жив “герой
Галло!
Говорить сам Біда!
Родився я на білий
У темнім… Точні дані?
Хрущова мій цікавить рід?
Ну, скажем, в Ромодані.
Родився я,
Біда, в
У наймитській
Таких рабів було
Багато в Україні,
Чи в
Малоросії”, чи
Нещасні гречкосії!
На їхніх “не своїх”
Южний Край” Росії!
А в тім краю, ось в тім краю,
Ще в “дожовтневу” еру,
У тім прославленім
Почав мій рід кар’єру.
Неволя, злидні, — все як є,
Читай у кожній книзі!
І повставали за своє,
І йшли в Сибір (отак як є!),
Заковані в залізі.
За слово правди, за свій рід,
За волелюбство, за нарід,
Сибір на бідного Біду!!!
Так написалось на роду.
Так написалося в
Бо Біди — всі ізгої)
Щоби страждати на
Імперії чужої.
У ній батрачили гаразд
Давилися сльозами!
І гайдамачили не
З свяченими
За це — Сибір, ланцюг, лупак.
Тоді — судьба
Пі”, чи пак:
Бездомний вовк, втікач, — “на
Пєрємєщонний человєк”.
Отож, щоб знали ви
Почав мій рід кар’єру:
Діди діпістами
Ще в дожовтневу еру.
За волю й правду, як
В юдолі нелюдимій,
Пройшли діди сюди й
Сибір “неісходимий”.
Та ось ударили громи
І стала “власть народа”,
І ніби — позбулись тюрми,
І нібито — свобода!
В великій бурі свою
Брати
І за “братерство і
Життя повіддавали,
Щоби любов тая цвіла,
Щоби Вітчизна ожила!
Щоб ожила!
Щоб згинув кат!
Щоб обійняв же брата
Ускрізь, де перш була
Панів нема — рабів
Ну, словом, “згинула
І стала ніби “власть труда”.
Це ніби для рабів вона,
Бо ціну сплочено сповна.
Та — стихли громи
І… залишилися раби!
Немов звільнялись на віки
Мечами світ
Але з’явилися такі,
Що в них свободу вкрали,
Лиш переставили клеймо,
Лиш перефарбили ярмо.
В тім “царстві волі і
На світ прийшов А н т о н Б і д а.
Прийшов Антон Біда на
Щоб не загинуть роду,
Щоб не пропав по тих і слід,
Що впали за свободу,
Отих, що в бурі свою
За всіх порозливали,
Що за братерство і
Життя повіддавали.
Лишили батька всі сини,
Та взявсь Антон на світі,
Орав із батьком ті лани,
Що кровію политі,
Оті лани, що в
Їх здобули раби собі.
На них Антон (читач,
Трудився вже малим дитям.
Уже малесеньким
Він щедро потом сходив там,
В тяжкім труді до всього
Отак Антон почав свій вік.
Трудився він за ту любов,
Що для людей тут впала,
Трудився він, щоб тая
Даремно не пропала,
За край, за волю, за
Ну, словом, так, як клявся рід.
Ось так з дитинства став
Герой терпінь,герой труда.
І за той труд, любов і лад
Розквітнув лан.
Розквітнув сад.
IVНової ери віє стяг,
Замість імперії —
Пробачте, цей зарані шов,
До цього я ще не дійшов.
Нової ери б’є луна:
Замість імперії —
Родная”, ясно,
Р;
Замість орла — червоний
І молоток кийком униз;
Замість Росії —
Отець” і “вождь” замість царя.
А над усім — ясна
Отець народів” і зоря
Замісто “бєлого царя”!
Гіп-гіп-ура!
Гіп-гіп-ура!
Таки прийшла нова пора.
Але про це не знав Антон,
Він на такий не думав тон,
Пастух, погонич, водолий
Трудивсь з батьками наш малий.
Але, далебі, і батьки,
Від праці волоокі,
Не мудрували про
Матерії високі,
Любили землю — от і край.
Нутром любили Рідний Край!
А для роздуми — досить, брат,
Що, крім Антона, гурт малят.
Ні.
З вічним потом на лиці,
Землі віддавши соки,
Не знала Мати про
Матерії високі.
А вже Антон — то й Боже крий!
В п о л і т и к
А н т о н м а л и й.
Він тільки в школі щойно
Нема панів — нема
А про “рабів” і про
Почав читати з
Кобзаря”.
Отець народів” і
Замісто “бєлого царя”!
Таке хоч знову помирай,
Пропали марно зміни:
Зробився знову
Южний
На місці України.
Потоки крови й сліз моря,
Надії, — все пропало “здря”:
Став знову раб і знову пан,
І знов плебеєм став
Іван”,
Нарід зігнувсь, і
До “мордописні” знов
Ну, словом, як і цілий вік.
А хліб попер у другий бік!
Але про це не знав Антін,
Бо пас ягнята саме він.
Не бунтувався,
Боже крий!
В політики Антон малий.
Любив він тих, кого пасе,
І рідне небо над усе.
Та ще волошок синій цвіт.
Та ще — Шевченків
Заповіт”.
Н і !р і д н е н е б о —н а д у с е !
Та тих любив,кого пасе.
VIЛюбив він тих, кого пасе,
І рідне небо над усе.
Та ось прийшов печальний рік,
Стряслась біда в природі:
Десь у Росії
Сказивсь “отець народів”.
Щоби ягнят не пас малий,
Він з царського
Якусь мару, той “тато” злий,
Придумав для Антона.
Рішив забрать, чого не клав.
В сільраду він наказ
Лошат, телят, ягнят і
В Антонагеть забрать в колхоз!
А сам Антон — з ціпком
Іде собі в далекий
Отак!
Така тобі мара!
І закричали всі
Ура, ура!
Антон
Покине хату й рідний
І за батьками (й дві
На всі чотирі йде вітри.
Та ні, не сам!
Куди!
Куди!
Бо ще він зайде не туди!
Щоби прийшло туди маля,
Де повелів “отець” з Кремля,
Щоби не втік маленький “гад”,
Прислать міліції
За що ж міліції наряд?!
Мабуть за те, що був тут лад?
Мабуть, що був він праці рад?
Мабуть, що цвів у нього сад?
За те, що цвів у нього
І сад той знаменитий,
Що щедро потом за
І кровію политий?
За те що жертвувано
За мир, братерство і любов,
Прийшов міліції
Й повикидав усіх підряд:
За карк — і на мороз гиля!
Так повелів “отець” з Кремля.
Улаштували весь куток,
Бабусь і сестер, і тіток,
І невісток,і так дівчат,
Глухих дідів і онучат
Маленьких діток, і дядьків
Вчорашніх царських кріпаків:
За карк —і на мороз гиля!
Так повелів “отець” з Кремля.
За що ж?
А Бог те зна святий!
В політики Антон малий.
IIНу,
Бог же теє зна святий!
В політики Антон малий.
Не знає він, що
Тепер Антон не в моді,
Що проти нього у
Повстав “отець народів”,
Що взявсь “отець” всіх ер і
Зліквідувать його “як клас”:
Забрав усе, й опорки з
І — голопузого на сніг!
Не знав Антон, що
Антон Біда не в моді,
Що в зореносному
Сказивсь “отець народів”,
Узявсь “отець” всіх “мас і
Антона знищити, “як клас”.
Це ж для діток комуни
Приніс новітній Ірод-цар.
Із зореносної
Гукнувши —
З корнем вирву!”
Придумав він гатить
Десь всеімперську прірву.
Гей, з зореносної
Гукнувши —
З корнем вирву!!”
Узявсь “отець”, щоб знали ви,
А н т о н о м прірву:
Забрав усе, й опорки з
І — голопузого на сніг!
Із корнем вирвав.
Та
Біда була ще впереді.
Отак взяли живцем за гак
Геть розкуркулили отак:
Забрали хату, сад і двір.
І — прямим ходом н а С и б і р.
IIОй, затужили матері,
Що деспот
І потягнулись
В Сибір “неісходимий”.
І день і ніч, і день і
Ішли на схід колони,
На схід ішли і на
Куркульські” ешелони.
На Україні сліз ріка,
Ріка й по всій
О, незабутня
Куркульської” стихії!
На Україні сліз ріка,
Журби моря ще й
О, незабутня
Колхозної епохи!
З усіх шляхів!
З усіх дорог!..
Не чує світ!
Не бачить Бог!!.
Кипить дитячих сліз ріка!
Приречених до страти!
О, музика!
О, музика!!
О, музика, мій брате!
Лише такі пісні
Не любить “мудрий” Сталін,
І “лаври сталінські” за
Співці ті не дістали.
Для цього треба б К у м а ч
Або Т а д е ї ч а б
А
А:
Сюди можна підставити не тільки Максима Тадейовича Рильського, а з однаковим успіхом всіх сталінських лауреатів, і виходитиме до ладу й до складу, до рими й до правди.
Приміром:
Або Тичину би хоча!”
Миколу Бажана б хоча!”
Ну.
Сулеймана би хоча!”
Джамбула-діда би хоча!”
Чи Еренбурга б партача!”
Або Твардовського б хоча!”
Чи Долматовського б хоча!”
Або Горлато ва б хоча!” і т. д., і т. п.
І нарешті:
Або Муратова б
І день і ніч, і день і
Ішли на схід колони,
На схід ішли і на
Куркульські” ешелони.
Десь наче репнув світ увесь,
Розверзлася
І утворилась прірва
На кості гречкосія.
З малими дітьми на руках,
Самі голодні й босі,
Йшли матері — і їхній
Неначе чути й досі,
В безмежну тундру Колими,
В бездонний край
Понаселяти йшли кістьми.
Пустелі, нетра й гори.
Несли журбу старі й
І плач по Україні,
І грудку рідної
На грудях у хустині.
Ішли на східі на
По всіх шляхах і день і ніч.
Серед плачу таких
Ішов малесенький Антон.
Хилила змучене
Безрадно бідна
І н е с п і в а л и п р о о ц
П і с е н ь л а у р е а т и !
Лише обабіч (о,
Вели його салдати й пси.
Не чує Бог, не бачить світ
Оглух на цей “куркульський” міт,
Не бачить і як між
Іде манюсінький Антон.
Вмірали дітки по шляхах,
Де йшли ці гречкосії,
І не поховані
На всіх шляхах Росії.
Лягло малесеньких
По тих шляхах багато.
І н е с п і в а л и п р о д і т о
П і с е н ь л а у р е а т и !
Лише топтали (о, часи!),
Пручи живих, салдати й
Давай-давай!
В бездонну прірву!
В дикий край!
Лишались дітки край доріг,
А поруч — мертві матері.
Без могилок, а так — в снігах.
На всіх стежках.
На всіх шляхах.
І через них в плачі
Ішов малесенький Антон.
Сахались люди його скрізь,
Немов тії
А десь пісні про
Співали
Лякалися (ніхто не рад!)
Жахалися (в країні рад!)
Ховалися в сльозах, в журбі,
Щоб не загинути й собі:
Бо це дитя, бач, “зле нутром”
Із розкуркуленським тавром!
Бо йде в Сибір оце маля!
Бо так велів “отець” з Кремля!
Сахалися Антона скрізь,
Немов тії
А десь пісні про
Блудили віршомази.
О, вік новий!
О, славний лад!
О, золота
Країна
О, ера правди!
О, часи!
В е л и д и т я с а л д а т и й п с и !
Дитя вели салдати й
Через провалля і ліси,
Через сніги, через зиму,
Через негоду і пітьму,
Через негоду і пітьму,
Крізь нетра і
І снились бідному
Ягнята в
І синє небо, степ і гай,
Теплоі ніжність
Це те, що зветься “рідний Край”,
Волошка й колос жита.
І плакав він в пітьмі ридма,
Що того неба вже нема,
І що тепла не буде вже,
Що небо сіре і чуже.
Що в небі тім над ним
Кружляють зграї вороння.
І вперше от під крик тих
Збагнула ця дитина,
Що означає — “рідний Край”,
Що значить —
Україна”:
Той край, що дітям Богом дан,
Що значить він далебі,
Що значить тихий Ромодан,
Як веселка на небі.
Той край, так люблений
Тепер і змірять годі!),
Що у маленького
Відняв “отець народів”.
Та ще збагнуло це дитя,
Що значить рабство, із життя;
Що значить біль, відчай без слів,
Що значить розпач матерів,
І каменіло вже
Маленьке серце у груді.
І затужив малий з тих пір,
Що деспот не судимий!!.
Та й міряти пішов Сибір
Сибір “неісходимий”.
Затявся серцем він з тих пір,
Що деспот не судимий,
Йдучи у сталінський Сибір
Сибір “неісходимий”!……………………..
Ось так, хотів чи не хотів,
Пішов Антон шляхом братів.
В країні “волі і
Комуністичній змістом”,
О т а к м а л е с е н ь к и й Б і д
У п е р ш е с т а в д і п і с т о м.
