Балада про пташку

Замисленим запахом льон засинів,і вибухли соняхи — у далині,і певність на Вічність вода засвітилау нуртах глибоких, блакиті горнилах.

Сиди, пий меди молоді з соломинки —дароване літо усім для зажинку.

Нехай спочиває душа під вербою,що з дудки співкої зросла над тобою.

Байдужий дударю, в порожньому вусікропив’янка спить, посивівши у скрусі:їй сниться пучечок пташат незів’ялихі дзвін розсипний тонкогубих конвалій.

Скрипалю, порожнє гніздо на долоняхвикруглює око, де крига холоне,а струни стеблин, що вп’ялися в зап’ястя,гнізду не дають із долоней упасти.

Засуджений ким на німе однування,чому не зведеш ти одного питання,в якому зубів та іржі скреготання,в якому будяк чорно-хижо цвіте(туго в сувої загорнутий степгуде безнадійною міддю щодня)і кличе, і кличе мале пташеня?

Дударю, минуле не знає виснаги,пече печією, помножує спрагу,і кольором льону, і соняхом жовтимсхиляє все нижче тебе до скорботи.

І слово несправжнє, і думка зрадлива,коли, як відлуння, душа сиротлива.***