1.
Обмірювачі життя, обчислювачі зерен,ваші мірки завжди бездонні,бо спрага тамується тільки на мить.
Об’єм жадоби дорівнює краплі крові.
Житнім волокном зшивається королівський рот:— Цитьте, володарі, замовкніть, пахолки!
Кметська рука пестить рахманне поле,щоб дводольну зернину зростити вчасноі розділити вчасно на
Лан.
Хвиля.
Жовтий пилок… і
А голубінь.
А глибина зіниць.
А спокій.
Членується промінь на устюки,розповзається
На зеленій хвилі засік гойдаєтьсясолом’яна піна, мушля колоска шумитьглибиною
Веслом солом’яним махнеш —і-і-і перепливеш на берегдостатку.
В солом’яних льолях, в постолах солом’янихпо долу подолянку водять великі світом,обладники духу.
Це для них міситься глина,це для них плететься таріль солом’яна,це для них пальці видовжуютьсяі шовковішає шкіра,це для них волошковий остріві заячий
І перебарвлює сонце задля них
Веслуй на споловілі гребені!
З-під днища ховрах свиснув,мишка-ворушка маліє з ніжності,а для мандрівки колобок чахне на підвіконнівсе задля
Кругліють молоком груди,тугішають губи, зерно ядерніє,пругкішають чоловічі
Зараз,ось зараз стьожки металу розчешуть жито,плече перехилиться,візьметься рука на ширину снаги.
І перепели вдарять на
Відвічне ти, незмінне, як і неба закони!
Не скасувати тебе ні будяком, ні градом.
Ремесло — жити!2.
Та крізь дрімоту чути іржанняздичавілого коня,в тоненькі щілини жита видно шию дороги,рука узброєна.
Слух розплощується по землі,печатається гербованим копитом.
А з чотирьох сторін летять червоні півні —о ратаю, рятуй перепелицю!
В гнізді волосся — жайвори.
Тікають в очі квіти.
Зі стеблом в руці, в устах зернина зріла.
Урівень з хлібом ти стаєш на прю!
З обчислювачами твоєї праці,з рідкими м’язами,з невласним словом:— Пере-пили-поло-виці,лицьо-білі-чорно-криці,і очиці
В день власного кроку,в ніч, сповнену змроку,відходить в минуле теперішність дняі погляд високий блакитним потокомспливає —попробуй його перейнять…3.
Легковажимо пам’яттю — стільки сажі в очах!
Підперезані павіттю — синій квіт на плечах,з хмелем зріднені, здвоєні,стежок щілини — в рядпрокладали, озброєні, від мізинця до п’ят:лати куряви, соняхи круглі —замість щитів,як трава, неполохані, літоросні в житті.
Кличе колос, і месника будяки підняли!
Зерна гніву, воскресли випід крилом у бджоли.
І жало кожен колосгострить — скрізь трутизна,і помножує голос кожна житня струна:— Гей, тупі рахувальники, в шкіряних камзолах,гвалтівні сподівальники,пам’ять ваша в вузлах?
Розшнуруйте жадобу, а роти зашморгніть —ось зерно,щоб в утробах вам свинцем бубнявіть.
Мірчуки засипайте шротом, литим з вогню,і хутчій розпинайтесь на цвяшисту стерню.
Кривомовці, облудники, ремесло ваше — смерть,наливайтеся хлібом аж по тім’я ущерть!4.
Профіль берези розмитий густою сльотою,двері розчахнуті — сон на постої.
Попіл холодний — відсутність затишку,миша ласкавить підібрану кришку.
З роду у рід, із коліна в колінохліб на устах завжди однослівний.
Щедро, коли він вуста нам холодить,димом пшеничним вогонь колобродить,щедро, коли піднімає порожні столи,сухо, як топчуть зерно постоли.
Затишно всім,коли вітер соломою вишитий,—байдуже
З щілин скрипуча іржа витікає,гостра підлога —цвях що не крок
Спину вбирає стіна захолола,цвіль обснує, наче кокон,
З роду у рід, з лона у лонослово предвічне — не однотонневходить миттєвістю в обшири часу,кожна зелина вилунює басом:— Хліб, коли поле заплетене густов прожиллях,коренем зміряно голоду силу.
Хліб, як у власному лоні іскра зернинижде на свою виростаючу днину.
Камінь в ошуйці, другий — в десниці,—змелеться радість скупа на мукицю.
Змелеться лихо, вогонь розведеться.
Щедрістю день молодий наречеться,вікна поширшають, світла додасться —хліб обмальовує обриси
Видко березу в очі розкриті,глибоко,глибоко, сило всіх витоків!
Випукло жити…5.
Біля хати, як і завше,тінь від клена зеленіє.
Клен розпущений на дошки,з дощок зшиті стіл і двері,і для тихої вечерірозсипає мати зіллячерез хату на подвір’я.
Гомонить сама до себетретій день оса у банці.
Прийдуть гості у сап’янцях,перемнуть татарське зілля,по зарубках на одвіркахсвою виміряють долюі на нитках сто червінцівпорозвішують навколо,перев’яжуть рушникамивсі довколишні дерева,щоб вони були прихильні,родищанські, як і треба;потім спільно змиють руки,позолотять над багаттямі навпригинці до хатизапливатимуть поволі.
Круглий хліб та дрібка солі,на столі — леміш дзеркальний,і тлустива свічка з медузверху зиркає впівока.
На високе величанняхлібом чистим — мати встане:— Пригощайтеся насущним,всі мої синове й дочки,із долонь прийміть причастя…
І поділить хліб нарівнопоміж дітьми, як і треба,забуваючи про себев хлібі новому
В дрібці солі радість згіркне.6.
Послугуйте нині спільноодин одному в любові,на єднаючому хлібізапізнайте радість слова.
Материнське в нас — довічне,як довічні ми у хлібі.
І зросте з рукоположинщедра гілка середлітня,щедра пагоном відвертим,що вербою поречеться.
Це і буде узголов’ямластівкам на раювання,потім сяде рій-заблука,перемиє медом листя,ляже дерево на рукичистим снігом волокнистим,кільцюватиметься пам’ятьв думах ваших з кожним роком,і просвітить жаром сміхусіль крапчаста змерхлі щоки.7.
Сонях, жовтий з карбування,замика малюнок літа,ланцюга свого окрайокпес знудьгований волочитьі толочить жменю квіток,що похожі на канарок,—стереже стіну зруділу,де червоне око перцюсвідчить криво проти сонця,криво ходять хриплі дверіна обидва боки — чільно,і до званої вечерішиються стежки повільно,а по них то обід з воза,то моток старої вовнитихо котяться в подвір’я,де ряхтіє сіль, як сльози.
Немолочене колоссяубуває в позолоті.
Тінь незрушна — хто се? хто сеперед сонцем став навпроти?
Дух верби.
В жовтавій кроні,що лежить, як пляма воску,меду крапелька холоне,і снує оса серпневапавутину свого летукругом вікон, що, затерті,як закурені портрети,мають пам’ять про минуле,рівний погляд зберігають,хоч в шибках зозулі сизікрила з відчаю ламають.
Для чийого домуванняв’яне пір’я на долівці,двері тішаться ізрання,що хтось стане в погостівці.
І нікого.
Сіль тамуєгіркоту в кристалі кожнім,бо ж ніхто не задомуєу господі півпорожній.
Хрест потрісканий вербовийбовваніє на узвишші,і тугущий вузол словаще тугіше в’яже тиша.8.
Скрипнула хвіртка,і тиша потовщала втричі,попіл зашерх луб’яний на обличчі,холодом рот переповнивсь — ні звуку,врізався простір ребристий у руку.
Власного страху оманливі свідки:— Що це?
Чому це?
Ізвідки?
Ніч заперечим,
Зречемося долі скупої тричіі сліз на обличчі,—чи ж не ми святкували світанок,одіж свою розпустивши по нитці,чи ж то не ми радість пускали в кружанок,руки свої розтягнувши, як стьожки сириці.
Шлях поза нами — розкопаний глибше за мандри,наче вуглини в очах — погляди заздрі.
Руки притуплені шукають дверей або хвіртки,тільки б освоїти пустку, розставити мітки.
Леле, скрізьнота така,що тебе розмива по піщинці,—вужчає вітер, тоншаєш ти при
Нижче коліна холоне жарина скорботи,дмуха на тебе ніч чорнорота…9.
Звук іржавих дверейоголив мою тінь волокнисту,і змарніле лице, наче в день падолисту,віддзеркалило страх,аж метелики чорні злетіли,хоча промінь водив по зеленому сонячно-білим.
І звелось на весь зрістгробовище широке, хрестате,де під спільною зіркою спали солдати,і вдова від зажури тернове намисто в’язалаі мовчала уголос:— Ой одна я, одна, як той
І коли вузлуватим шляхом повернулась додому,не закрила дверей, не занесла солому,я крізь сльози почувскрип дверей і завчені крокиі збагнув, що то горе ввійшло однооке.10.
Зосталося літа на макове зерно,і дні високосні давно проминули,вже променя стежка до нас не заверне,бо попелом все затяглось, наче мулом.
Вичісує вітер по нитці із гаю,виплутує нитку зеленим-зелену,і житня хлібина із рук вислизає,стрибає з кутка у куток — цілоденно.
Виводить тебе попід лікті той вітерна житнище зжухле тяжким винуватцем—за віщо? за лихо? за війни на світі?за власне сирітство,за час марнотратства?
Та чим надолужиш і чим ти відплатиш? —зосталося літа і поля на зерно —попереду ж холод, іще не початий,який неодмінно до серця заверне.11.
Зашпаклювавсь на зиму і зрадів,що стільки днів лишилося позаду,леткий вогонь із літом відлетів,покинувши жарину на розсаду.
В оселі кругло, залишки тепла,зав’язане насіння по вузлах;сердиті плечі, вигнуте лице,мальоване холодним олівцем.
Тріпоче тінь сипуча над столом,зі скіпки б’є гаряче джерело;сидиш собі, холонучи поволі,сидиш собі тихенько біля доліі тішишся, що холод за дверима,що прийде батько і вкоротить зиму —на стіл поклавши теплий буханець,він тихо скаже: — Голоду кінець.12.
Голос, роз’їдений сіллю, все тоншає, тонша…котиться колесом біла пороша,переінакшує зміст кожного слова:ой, то не сніг проліта, а полова,то ж і не ліс, а гребінка щербата,сніг на розпадок згрібаєш у хату,дмухає вітер, до свисту удатен,—хитьма хитається світ,котяться гнізда,стежка бринить під ногами залізно,з соняхів вітер п’є — випиває насіння,розпочалася нудьга поосіння;ляжуть в порозі ситі замети —де того літа зримі прикмети?
Півень червоний вигляне квіткою з листя,стежка наниже біле намисто.
Підуть «веселі» дні каруселлю,стелю підніме дим ув оселі;від понеділка до понеділкаголос у горлі з тиші прогіркне.
Покриком крикнеш — викричиш слово,з’їдене сіллю і незнайоме:
Хліб!»13.
Вже й не знаю,чи радість від снігу, чи смуток,на плечах весь весняний здобуток —білий смушок, злинялий умить,краплі ртуті, яких не зловить,запах прілого листя й травиі слова, що не йдуть з голови:— Це весна чи такий передзимок,замість снігу — намисто сльозинок,замість смутку — зривається сміх,і дорога, налипла до ніг,поза тебе, оглянься, щезає,а майбутнє твоє неокраєпостає без конкретних ознак,як сподіваний день, — чи не так?14.
Я шукав його і, розмоловши зернину,знаходив порох.
Десять пальців на десять сторін світу.
На кожному овочі їхні відбитки.
У вуликах сонця,у стільниках вітруя натрапляв на його відсутність.
В дзеркалі лемеша я бачив його,в синіх скибах землі знаходив
Самотній від бадилини до лісової хащі,відділений трьома спогадами про весну,коли кожен звук пахне вербоюі намисто красноперу усріблює річку,я шукав.
І під кожним листком знаходив «здрастуй».
Тату, дивні люди.
У круглих стінах від світлавідтворюють пам’ять про минуле небо.
Дивні ті стіни, тату.
Посередині сидить птаха,а по кутках пташата, відкривши дзьобики.
Коли відчиняєш двері і питаєш:
Де ти?» —вони озиваються знайомим голосом.
Йдучи від хати до хати, питаєш пошепки:
Де ти?»і розумієш, що ти звертався сам до себе.
Ось плуг, ось нива і жменя пашниці,посію, тату, бо хліб міцніший від криці.15.
Колосся, схилене на схід,пройнявшись вітром, шелестілоі, перехнябивши весь світ,схиляло небо синьо-біле.
Високе літо, запашне,по вінця сповнене медами,підносило щодня мене,як жайвора, понад ланами.
І ліпо, щедро джереломіз губ рознятих срібло било;і, наче тінь, понад селомдуша ширяла однокрило.
Суцільним поглядом воназа колом коло видивляла,де приховала глибиназемна усіх від голоду сконалих.
Бо ні гробків, ані хрестівнад тими, хто поліг від
Меди холонуть золоті,і світло — в стільниках
Забулись ті, хто слово «хліб»вишіптував, як ймення Боже…— Невже ти.
Господи, осліптоді чи рід людський тобі ворожий?
Чому наклепана косалюдські коріння рвала древні?..
Ти скреслив те, що записавв книзі життя, — сполуки
Порвав… з ґрунтами та зелом,з тоненьким жайвориним
Обезкорінене стебло —це я… Мій роде, де ти, де ти?
Перемішались у землікістки, гомілки та сурелі,великі черепи й малі,—все трухне у земній
І хлібні піраміди в ґрунтзагнались вістрями під тиском, ігострішає смертельний кут —він біля серця близько,
А з піднебесся, де душамлинком кружляла, мов лушпина,
Бог сіяв з вічного ковшана землю попелу хмарини…1970
