Одного липневого дня

Суниці я збирав на дні окопу,там наскрізь тишу стелюх-мох прошив,липневий вітер тихо, одностопоходив ізбоку й глицю порошив.

Про смерть ані півслова, ні півмислі:ні натяку, ніякого знаку.

Солодкий жар вуста мені розтиснув,липневим духом згускнув у ковтку.

І подив брав — хіба тут смерть можливапід мудрим спокоєм беззахисних дерев,коли мураха навіть й та щасливосуничний жар подячливо бере!

І мох стелючий в тиші несмертельнійгустрішає, жовтіша… вже, як

Ізвідки брязкіт зрине вогнестрельнийі реготне безглуздо кулемет?..

Все раптом згіркло, на губах вуглини,розверзлись чорно пам’яті глибини,і, скорчившись, стискаючи живіт,крізь пляму крові глянув я на світ:весь ліс горів, у вирі вогняномупобачив я обличчя так знайоме,що, видихнувши попіл із грудей,я крикнув од дитинства до людей:— Це ж батько мій… Це ж батечко… Невжевід кулі крик мій та й не вбережейого долоні, щедрі на тепло,і незасмагле облітку чоло,і повні сміху, мови повні губи —невже ж не захищу його від згуби?..

Я вирвав мох, добувшися до глини,і вигорнув пригашені жарини,на руки свої глянув — кров… чи сікзбіга тоненько… О двадцятий вік!

Надшвидкісний, надболісний, великий, —весь час живеш на грані тиші й крику.

І жодної хвилини забуття,що спокій твій з окопного життя.***