По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Нащо зеленіє?
Кругом поле, як те
Широке, синіє.
Чумак іде,
Та й голову схилить;
Чабан вранці з
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини!
Одна, одна, як
На чужині, гине!
Хто ж викохав тонку,
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу,
Слухайте ж, дівчата.
Полюбила
Козака дівчина.
Полюбила — не спинила,
Пішов та й
Якби знала, що
Була б не любила;
Якби знала, що
Була б не пустила;
Якби знала, не ходила
Пізно за водою,
Не стояла б до
З милим під вербою;
Якби знала!..
І то лихо
Попереду знати,
Що нам в світі зустрінеться.
Не знайте, дівчата!
Не питайте свою
Само серце знає,
Кого любить… Нехай в’яне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобриві,
Карі оченята;
Біле личко
Не довго, дівчата!
До полудня, та й зав’яне,
Брови
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.
Защебече
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки
Чорнобрива з хати;
А він її
Чи не била
Стануть собі, обіймуться,
Співа соловейко;
Послухають,
Обоє раденькі.
Ніхто того не побачить,
Ніхто не
Де ти була, що
Сама собі знає.
Любилася, кохалася,
А серденько мліло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вміло.
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує.
Не щебече
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою;
Не співає,— як сирота,
Білим світом нудить.
Без милого батько, мати
Як чужії люде.
Без милого сонце світить
Як ворог сміється;
Без милого скрізь
А серденько б’ється!
Минув і рік, минув
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка,
Ніхто не
Чого в’янеш, моя доню?»
Мати не спитала,
За старого,
Нищечком
Іди, доню,— каже
Не вік дівовати.
Він багатий, одинокий
Будеш
Не хочу я пановати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки поплачуть:
Легше мені в труні лежать,
Ніж його побачить».
Не слухала стара мати,
Робила, що знала;
Все бачила чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити:
Чи довго їй на сім
Без милого
Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько!
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив, здоров, чи він любить,
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли знаєш!
Бо видає мене
За старого заміж.
Любить його, моя сиза,
Серце не навчити.
Пішла б же я утопилась
Жаль душу згубити.
Коли нежив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб додому не
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з
Скажи ж мою
Добре, доню; спочинь трошки..
Чини ж мою волю.
Сама колись дівовала,
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася,
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторік знала,
Позаторік і
Для того придбала».
Пішла стара, мов
Достала з
Ось на тобі сего дива!
Піди до криниці;
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сего зілля
Все лихо загоїть.
Вип’єш — біжи якомога;
Що б там ні кричало,
Не оглянься, поки
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий — серед
Тупне кінь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третій… моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чуєш, не хрестися,
Бо все піде в воду.
Тепер же йди,
На торішню вроду».
Взяла зілля,
Спасибі,
Вийшла з хати:
Чи йти, чи ні?
Ні, вже не
Пішла, вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
Вдруге, втретє, та, мов сонна,
В степу
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та
До самої хмари,
Спитай бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости, рости,
За синєє море:
По тім боці — моя доля,
По сім боці — горе.
Там десь милий
По полю гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце,
Що сміються люде;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде.
Сама хоче мене
В землю
А хто ж її
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя, доле моя!
Боже милий, боже!
Подивися, тополенько,
Як нема —
До схід сонця ранісінько,
Щоб ніхто не бачив.
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому
Таку пісню
В степу заспівала.
Зілля дива наробило
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждала пари;
Тонка-тонка та висока
До самої хмари.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне
До самого долу.[1839,
Петербург]
